Читати книгу - "Земля"

жінку за нею, а що й вона не була тому чудотворному напиткові противна, сповняла все радо його бажання в тім напрямі й ходила радо, хоч і як далеко було від їхньої хати до Гоппляцу, до Мендля, і приносила лікарства.

Нині нема часу, він завдав їй пильну роботу в городі, й тому вибрався сам до Мендля. Крім того, мав поступити в якійсь справі до пана й хотів де з ким побалакати та розвідатися, що чути нового в селі.

Розпізнав уже здалеку Івоніку з сином і привітав їх лиш йому властивим способом. Підняв, мов дикий, руки вгору і кликав на ціле горло:

— Гей, ге-ей! боже помагайї

Відтак сміявся.

Коли станув уже близько них, підняв праву руку вгору, мов пророк, опустив її доволі нелагідне, як грудку, хлопцеві на голову й промовив:

— Ти вояк. Я чув уже про те. — Відтак додав — Гей, що то буде за ревіння восени, що за зойки!

І розсміявся наново, причім його добродушне й незвичайно худе лице ставало симпатичне та притягаюче.

— Воно не може бути інакше, тому мусимо все зносити, як бог дасть! — відповів Івоніка побожно, — Але постійте й розповіджте, що нового. Як там із вашими бджолами?

— З моїми бджолами? А, добре! Я за них подбав так, що їм ліпше йде, як мені. Коби мені так солодко, як їм. Я вже слабкий, умру незадовго.

— Ей що, бадіко! — вмішався Михайло. — Дні числить бог, а ми маємо лиш на голові те, аби їх прожити.

— Та й аби працювати. — докінчив Івоніка. — Ми починали нині орати, та й ореться, слава богу, добре. Може, буде сього року добре літо. Як навесні земля добре ореться, буде добрий рік.

— Отам, на панських ланах, почав уже хтось ще тамтого тижня орати, — докинув Онуфрій, — та, мабуть, не оралося добре, бо, бачу, не докінчили загону.

— Бо земля була ще мертва. Я бачив! — відповів Івоніка. — Доки бог святий сам землі не улегшить, нема що зачинати. Перед благовіщенням нема що зачинати. Часу ще доволі; коби лиш тепер погода настала.

— Та так! — притакнув Онуфрій, оглянувся і сів на землі, підібравши під себе ноги. Відтак витягнув з-за ременя тютюн та люльку й закурив.

Івоніка й Михайло скористали з тої хвилі й сіли снідати. Волам підкинули пахуче сіно.

— Кажіть, що нового, бадіко Онуфрію! — спитав весело Михайло, що любив старого балакуна.

— Ай, лихо там знає, що нового! — відповів старий, ніби нетерпливо. — Якби я знав, що ти за дівчатами шпираеш, що вони тобі у голові, то я сказав би тобі, що найжвавіша із них, весела Маріцена, нанесла своєму татові й мамі гризоту у хату. Ну, дістала ж уже вона за те від свого тата добрих гепаків у плечі, але все пропало. А той навіть не хоче признатися до біди. Але се тебе, мабуть, не обходить, га? Ти самий як дівчина, ну, але люди не мовчать, про те й я розказую. Старий пішов до панотця і пожалувався, а панотець сказав:

«Та що, — каже, — се ще не такий великий гріх, але віддай дівчину. Вона ще молода, і як буде порядно з чоловіком жити, то бог простить їй гріх. Не сватає її ніхто?»

«Та якийсь там сватає!»

«Ну, то добре! Пришли обох до мене, принеси, що треба, — і справа скінчена. Се ще не таке велике нещастя. Буде жити, як бог приказав, буде все добре».

Правда, що се не таке велике нещастя, — мудрував старий дальше, — але-бо се нечесть! Ну, але вона має поле. Чую, дістане кількадесять пражин поля, грошей зі сотку й телицю. Тому й найшовся борзо жених. Мою Івону не сватає ніхто, хоч понад неї немає чемнішої дівчини в селі. Таке у нас село. Такого не бачив ані у Відні, ані в Італії, ані в самих Яссах. Панотець наш задобрі. Я ними комендерував би інакше, якби я був панотцем.

— Дай спокій панотцеві! — докинув Івоніка. — Йому здається, що його нещастя найбільше.

— Воно таки й велика біда. Де ж, аби добродійка та вже так запивалася? — докінчив Онуфрій. — Оноді билася з двома жінками у корчмі за якесь полотно. Казала, що мали принести панотцеві на хрестини, та й не принесли. А раз то таки п'яна напала старенького в церкві. Ледве що жінки вивели її з церкви. Тоді була така війна, як в Італії. А бідні його чотири панни так плакали і кричали, що аж жаль було. Воно таки так і є, що се нечесть, — тягнув дальше, сплюнувши далеко перед себе крізь зуби. — Через неї не можуть панни віддатися, хоч мають гроші і гарне віно. Та й дивіть, яка сильна, коли хоче. П'є, цілий рік п'є, а у великий піст і крапельки до рота не візьме. Така міцна!

— Старенький панотець погодував би сватів і самим медом, коби лише прийшли! — сказав Івоніка з почуттям. — Але ніхто не приходить, бо кожний боїться, що й молоді стануть колись запиватися, як стара. Раз було приїхав якийсь молодий панич до них, вони прибралися гарно всі чотири й позасідали всі разом за стіл. А старий панотець просив гостя, кажуть, дуже просив, аби собі вибрав одну за жінку. «Або оцю, або ту, або оту, котру схочете, беріть, вони всі добрі ґаздині і чемні діти, і всі дістануть однакове віно», — приговорював.

— Та й, кажуть, молодий хотів уже одну брати, але як стара довідалася, що він не на панотця вчиться, упилася і завела таку галабурду в хаті, що, кажуть, добре, що ще не набила кого. Така люта була на всіх.

Він як поїхав, так і не вертав більше до них. Бідні панни з жалю постарілися й посивіли, та й сидять і донині. А старий, — додав злобно Онуфрій, — старий, боже, прости мені гріхи мої (тут ударив себе долонею кілька разів по губах), не гадає вже про ніщо, як лиш се, аби якнайбільше гроша збити. Так, як би його ще доста не мав!

— Не має він його там багато, Онуфрію! — докинув Івоніка.

— Ет, не має! Коби я стільки мав та й ви, але біда, що не маєм! — відповів Онуфрій. — Він собі тепер лиш тим голову б'є. Оноді їду з паном на фірі, а він іде. Біла борода спадає йому по грудях, а сам згорбився майже удвоє, бо він, бідний, уже старенький. Йому більше як сімдесят. Вже в нашім селі він більше як сорок літ. Іде, а як побачив нас, уклонився. Пан зліз з брички, подав