Читати книгу - "Веселий ярмарок"

Ти не пригадуєш, як Руслана по батькові?

— Чийого Руслана? — дивується.

— Людмилиного,—відповідаю.— Того, що в Пушкіна.

— Ні,— каже,— не пригадую. А що?

— Та нічого,— кажу.— Так, згадалося...

— А-а...

І знову ходить, думає... А я трохи згодом:

— А прізвища не пригадуєш?

— Якого?

— Та Русланового ж!

— Ні...

І думає далі. Але ходити перестав. Ніби спіткнувся. А тоді раптом:

— Назвемо Русланом! І не переч!

— Та я й не перечу,— відказую лагідно.— Твоя воля — закон для мене! Слухаю і підкоряюсь!

— Ще б пак!

А сам аж квітне від моїх слів. Всюди хвалиться:

— Знаєте, як я свого сина назвав? Русланом. Сам придумав! Дружина, правда, хотіла наректи якось інакше, але моє слово для неї закон. Як я сказав,— так і буде!

Коли Русланчик наш трохи підріс, задумав мій володар на машину гроші збирати. Я буцім радію:

— От і добре,— кажу.— Буде і в нас машина. Он і сусіда збирається машину придбати. Тільки він хоче спочатку дружині шубу з норки справити. Він її ж так любить, так любить!

Чоловік підозріло глянув на мене:

— А хіба я тебе не люблю?

— Ні,— кажу,— не так. Ти мене любиш сильніше!

— Ві-ірно...— каже.

А через місяць приносить шубу і ще з порога командує:

— Ану, приміряй!

І знову мені не лишається нічого іншого, як підкоритись.

Отак і живемо. Чоловік наказує, я корюся. Бо чоловіки для того й створені, щоб усім на світі правити, а жінки — щоб правити чоловіками. Тільки (секрет!) щоб вони про те й не здогадувались!

Віталій Коваль

РИБАЛЬСЬКИЙ СОН

Найголовніше в рибальстві — не проспати вранішнього клювання. Тому в суботу звечора, завівши будильника на четверту годину ранку, ви ще й дружині наказуєте:

— Ти ж дивись, розбуди мене вдосвіта. Не проспи, чуєш?

Це на випадок, як будильник, бува, зупиниться. Але й цього вам здається замало. Ще позичаєте в сусідки зозулястого півня і влаштовуєте на ніч його у себе під ліжком. І тоді заспокоюєтесь. Тепер ніби все. Можна лягати спати.

Але заснути перед риболовлею нелегко. Щойно заплющуєте очі — одразу ж поплавець на хвилях танцює. Струснете головою, відженете оте видиво, а за хвилину — знову те саме. Танцює на воді поплавець, ось-ось вона клюне й потягне! Аж тупцюєте на місці від нетерплячки. Поплавець здригається раз, удруге і пірнає під воду. Не інакше щось путнє? З усієї сили обома руками підсікаєте — і... отримуєте під ребра добрячого стусана.

— Я тебе клюну! — каже дружина.— Я тебе потягну! Ти ба: мало, що руками хапається, то воно ще й ногами дригає, мов лошак. Геть спати на долівку. І щоб тихо мені!

Як на долівку, то й на долівку. Аби вже ранок скоріш.

Сновидіння починається з того місця, на якому перебила ваша дружина.

Отже, підсікаєте. Відразу вудлище вигинається дугою. Напнута, як тятива, жилка ріже воду. Правою рукою тримаєте вудлище, лівою обмацуєте навколо себе, шукаючи підсачка. Його немає. Був тільки що — і десь дівся. Рибина вже на поверхні. Короп! Здоро-овий! А підсачка нема!

— Де мій підсачок? — гукаєте.— Хто взяв мого підсачка? Віддайте!..

Прокидаєтесь від яскравого світла, що б'є вам просто у вічі. Над вами стоїть сама богиня правосуддя, тільки розпатлана.

— Ось твій поганий підсачок!— каже дружина.— Ніхто його в тебе не брав. І кидає у вас тим струментом.— А ось твої вудки, може, знадобляться. Ось гачки в коробці! Ще якісь іграшки! На і забирайсь до комори!

Робити нічого. Збираєте свою постіль разом з рибальським причандаллям, півня під руку і чвалаєте з хати.

— Черви забув! — гукає Дружина, і вам навздогін летить бляшанка з черв'яками.

Вже зачиняються двері, чуєте:

— Інші рибалки якось у воду падають, топляться, а цьому малахольному хоч би що...

У коморі ви з півнем якось улаштовуєтеся в кутку. Сон зник остаточно. А тут ще миші навколо шастають, шурхотять на полицях. Де вже заснути?

Ну то пробуєте ловити мишей (кажуть, на мишу щука бере). Але полювати на мишей помацки вам незручно. В темряві натикаєтесь на бодню з салом, набиваєте собі гулю на лобі і заспокоюєтесь.

Крутитесь з боку на бік, може, годину, а може, й дві. Хвилинами забуваєтесь у тривожній дрімоті. Довгенько щось півень не співає! Цікаво, а ці курячі королі, бува, не просипають? Може, розбудити? До речі, де ж це він? Поруч з вами немає. Дивно... Ага, ось він де: під вами! Тепер уже й не співатиме, бо й не дихає. Так можна й проспати. Поспіхом збираєте снасті і поспішаєте до ставка.

Зоряно. Опар над водою. Вмощуєтесь під копичкою сіна, розставляєте вудки. Поплавців ще не видно на чорній воді. В очереті ворушиться досвітній вітерець. Чекаєте клювання. Гарно! І відтак непомітно для себе, тихо-тихо засинаєте. І спите солодко, міцно, без сновидінь, аж до полудня.

Олександр Ковінька

«ПИЙ, СИНОК, ЦЕ МЕДЯ...»

Починається сіє, як ото кажуть,— куті меду дають...

— Куме, зібралися люди... Такий день... Наливайте й хлопцеві...

— Та воно... конешно... Давай, синок...

Узяв Вася, заплющив очі — перехилив. Зачхався, сльози з очей потекли, а рідненький дядько:

— Племінничку!.. Візьми й оцю. А то буде бігати за тобою...

— Дядьку, це ви мене... споїти хочете...

— Васько! Без розговору!.. Я тобі дядько? Дядько. Я тобі хочу добра? Хочу. Кутю ми їмо? Їмо. Дак чого ж ти носа вернеш?

А ранком:

— Учора, щоб мені з оцього місця не встати, на кума трясця набігла. «Будьмо та й будьмо»... Без пари ніщо не живе на світі... Закусили... Обтерли губи, покрутили вуса та: «Отой, що нагорі, трійцю шанує. Наливай, Юхиме... по третій. А чого у вас очі посоловіли?.. Давайте ж і по четвертій, бо хата на чотирьох кутках...» Ну ніякого в кума понятія... А тепер, повірте, як хто мені дошку вставив — не згинається поперек. Хоч ти чорта дай, не зігнеш. Отака кутя!

— І на мою куму набігло. Пристала й пристала до мого Василька: «Пий, синок, це медя. Пий, дитинко, це мед... Добреньке, солоденьке...» Воно, молоденьке, дурненьке, і насмокталося... Сьогодні цілий ранок векає...

...Оці вечори починаються просто. Простенька обстановка. Стіл. На столі всяка всячина: кутя, узвар, свинячий холодець, ковбаса. І ота... Цього вечора її назва — «ота».

— Ви, куме, яку кутю готували, ячну чи пшеничну?