Читати книгу - "Республіка Шкід"

був рецензентом у дешевих пропперівських виданнях. Розмова затягується і кінчається тільки тоді, коли задзвенить дзвоник, що вже кликав спати.

Так поступово новий вихователь Сашкець став дядею Сашком, старшим товаришем шкідців, лишаючись при цьому суворим, вимогливим і справедливим халдеєм.

Костець прийшов на місяць пізніше.

Прийшов він з лаври, де працював кілька місяців наглядачем, і вже тільки це відразу обрізало всі заміри хлопців висміяти новачка.

Вигляд його викликав мимовільну повагу у найзапеклішого бешкетника. Лев'яча грива, коричнювато-руда борода, лютий погляд і могутня постать у поєднанні з гучним, грізним, рикаючим голосом спершу настільки сполошили Шкіду, що учні в паніці вирішили: це якийсь гицель із бойні — і охрестили його відразу Ломовиком, проте вже через кілька днів прізвисько довелося відмінити.

Виявилося, що Ломовик, по суті, досить м'яка, добродушна людина, яка рикає, вилуплюючи очі, тільки для того, щоб налякати.

Незабаром до його лев'ячого ревіння звикли, а коли він брав когось за комір, то знали, що це тільки так, для остраху, та й сам той, кого стискала дужа рука вихователя, мружився і всміхався, ніби його лоскотали.

Проте грізна зовнішність робила своє.

Гімнастика, якою відав Костолмед, проходила чудово. Хлопці з задоволенням робили вправи, і тільки четверте відділення завжди воювало з дядею Костем, як тільки можна ухиляючись од уроків.

Незабаром Костець і Сашкець відчули взаємну симпатію і подружилися, вважаючи, мабуть, що їхні погляди на виховання збігаються. Велетень Костолмед і маленький, сутулий Олмикпоп належали до числа тих небагатьох халдеїв, які змогли утриматися в школі і залишили добрий слід в історії Шкідської республіки, вклавши чимало сил у велику справу боротьби з дитячою злочинністю.

ВЛАДА НАРОДОВІ

Вечір у Шкіді. — Тихі радощі. — Гонитва за щуром. — Танцклас. — Влада народові.

Закінчились вечірні уроки.

Черговий востаннє пройшов по коридорах, віддзвенів останній дзвоник, і Шкіда загрюкала партами, затупотіла, заспівала, затанцювала й розтеклася по всіх поверхах старого будинку.

Молодші відділення висипали в зал грати в довгу лозу, інші ринули на сходи — кататися на поручнях, а дехто подався на кухню, сподіваючись поживитися рештками обіду.

Старші почали культурнішу розвагу. Горобець, наприклад, дістав десь довгу мотузку і, зробивши петлю, вийшов у їдальню. Там він сів біля дірки в підлозі, розклав петлю і кинув шматок холодної каші. Потім сховався за лаву й став чекати.

Це він ловив щурів. Ловля щурів була останнім часом його улюбленою розвагою. Горобець сам винайшов цей спосіб, яким дуже пишався.

Япончик сидів у класі, шморгав носом і з величезною наполегливістю перекладав вірші Шаміссо з німецької на російську. Перекладати було важко, але Японець, затуливши пальцями вуха, невтомно добирав і бубонів уголос непіддатливий рядок вірша:

Я в своїх думках, прекрасних, легких…

Я в думках своїх, прекрасних, легких…

Я в прекрасних і веселих думах…

Я в веселих думах і прекрасних…

І так без кінця. Доти, поки рядок нарешті не набирав належної форми і не ставав на місце.

Громоносцев довго, позіхаючи, дивився на стелю, потім вийшов з класу і, піймавши якогось шкета з молодшого відділення, привів його в клас. Прив'язавши до ноги малюка мотузку, він ліниво мружився, посміхався і наказував:

— Ану, мопсику, потанцюй.

Мопсик спершу спробував зіграти на Миколчиному милосерді і завив:

— Ой, Миколко! У мене пога болить!

Але Громоносцев тільки посміювався.

— Нічого, мопсику, потанцюй.

У кутку за класною дошкою розучував пісню Бобер, який недавно прибув у Шкіду. Він співав куплети, почуті десь у кіно, і акомпанував собі, щосили барабанячи кулаками по дошці:

Ай! Ай! Петроград –

Пречудовий град.

Петро-Петро-Петроград –

Славний град!..

Дошка рипіла, ухала і тріщала під могутніми ударами.

За партою сидів Янкель, малював коня. Потім малювати набридло, і він, безглуздо втупивши погляд у стіну, забурмотів:

— Дер катер гейт нах хаузе. Дер катер гейт нах хаузе.

Янкель ненавидів німецьку мову, і це було єдине речення, яке він добре знав, прекрасно вимовляв і яким оперував на всіх уроках Еланлюм.

Осторонь сиділи групою одноокий Мамочка, Окраєць, Косар і Гога.

Вони грали в мотузку.

Перебираючи з пальця на палець кусок мотузки, робили вигадливі фігури й одразу ж ледве розплутували їх.

Раптом усі, хто був у класі, насторожилися і прислухалися. Згори почувся шум. Над головами тупотіли десятки ніг, і стіни класу тривожно стогнали під штукатуркою, що сипалися на підлогу.

— Щура впіймали! — радісно вигукнув Мамочка.

— Щура впіймали! — підхопили всі інші й помчали нагору.

В залі зчинилася метушня.

Посеред залу крутився Горобець, ледве тримаючи довгу мотузку, на кінці якої судорожно звивався великий сірий щур.

Попід стінами юрмилися шкідці.

— Ну, я зараз його випущу, а ви ловіть, — скомандував Горобець.

Він швидко нахилився і надрізав мотузку майже біля самісінької шиї щура.

Пролупав писк торжества.

Щур, оглушений страшенним шумом, заметався по залу, не знаючи куди сховатись, а за ним з криком, реготом, вищанням бігала юрба шкідців, намагаючись затоптати його ногами.

— О-о-о!!! Лови!

— А-га-а… Бий!

— Души!

— І-і-их!

Зал здригався під дрібним тупотінням ніг і від могутнього реву. Тихо бряжчали шибки у високих шкільних вікнах.

— О-го-го!!! Лови! Лови!

— Забігай зліва-а!

— Ногою! Ногою!

— Дава-ай!

Двері залу були щільно зачинені. Щілини заткнуті. Всі шляхи відступу сірій істоті було відрізано. Марно тикався її гострий ніс у кутки. Всюди стіни й стіни. Нарешті Мамочка, відчувши себе героєм, помчав напереріз зацькованому щуру і енергійним ударом ноги порішив його.

Мамочка, задоволений, гордо оглянув хлопців, що стовпилися навколо, — сподівався почути похвалу, але ті сердито забурчали. Їм зовсім не хотілося закінчувати таку цікаву розвагу.

— Ого! Розхрабрився!

— Сволота! Треба було вбивати?

— Подумаєш, герой, відзначився! Так би й кожен міг! Шкідці розходились незадоволені.

В цей час унизу Бобер закінчив молодецьку пісеньку «Ай-ай, Петроград», затужив і перейшов на романс:

В шумнім платті муаровім,

В макінтоші резиновім…

Потім затягнув було «Розлуку», але одразу ж обірвав себе і голосно позіхнув.

— Піти потанцювати, чи що, — пропонував він нудьгуючи.

— Ходімо, — підтримав Циган.

— Ходімо, — підхопив Янкель.

— Ходімо! Ходімо! Танцювати! — пожвавішали всі.

Янкель помчав до вихователя і, впіймавши його десь у коридорі, почав канючити:

— Заграйте, дядю Сергію. Га? Один вальсик і що-небудь ще.

У Білому залі зібралося все доросле населення республіки. Шкідці, як на балу, обирали партнерів, і пари церемонно ставали одна за одною.

Дядя Сергій мрійливо задрав голову, вдарив по клавішах, і під звуки «Дунайських хвиль» пари закружляли у вальсі.

Власне, сяк-так уміла танцювати лише одна пара — Циган та Бобер. Усі інші тільки крутилися,