Читати книгу - "З-під Полтави до Бендер"

вози прилишилися далеко й лише за годину надтягнули.

Запорожці знову зробили з драбин фігуру, шведи поставили своїх вартових, і табор уснув. Степ тихо шумів, ніби зітхав крізь сон, пригадуючи собі якісь грізні події. Легкий туман підіймався верх трав, ніби людські зітхання підлітали з землі до неба. Крізь туман мерехтіли зірки, мов очі одаліски крізь шовковий серпанок.

Люди голосно хропіли, коні жалісно стогнали. Нарікали на безсовісних людей, що гонять ними, як собаками, й висотують останки сил. Орлик не спав. Був у гетьмана і в короля, балакав з Войнаровським і з Понятовським, заходив до запорожців. А тепер сидить біля могили і думає. З гадки дівчина з-над степового ставка не сходить.

«Я - безіменна, я - непритяменна... Де спиш?.. - Хати не маю... Що п'єш?.. Сльози ковтаю... Чого хочеш?.. Не знаю». Бачив її, чи снилося тільки? Не вмів сказати. Але чув, що вона знову біля його. Ось-ось і промовить голосом калинової сопілки: «без батька, без мами, дрібними ногами мандрую степами не рік, а вік»...

«Сядь собі тут і кажи, звідкіля ти? Чого волочишся степом, мандрівнице сумна?»

Хитається, як билина на вітрі. Тільки очі блудними вогниками мерехтять... Мотрині очі...

«Дивно, як тая Мотря усім нам не сходить з гадки? - каже до себе Орлик. - Де вона тепер?»

І смуток підступає до нього. «Геть! Геть! Не пора на жалібні гадки. Діла треба, щоб направити лихо».

Лихо? І - відзивається голос калинової дудки. «Тихо, цить. Не буди, хай спить... Бачиш? Ще рана тепла і кров ще не скрепла, ще земля від гармат дрижить... А кінь біжить, орел летить... Орлику, Орлику, ти високо літаєш, ти далеко буяєш, уважай, щоб не сторощив крил... Хочеш славу будити з могил, що замордована спить? Якого тобі діла заманулося? Кажи?»

«Визвольного діла!»

«Гадка гарна, але сміла. Чого не сповнив ні Богдан, ні Іван, хочеш сповнити ти?»...

І обкидає його поглядом питливим з ніг до голови. «Га, що ж, Орлику, лети, лети... Від могил до могил пробуй крил, шукай сил, та чи знайдеш, не знаю».

І раменами здвигає. «Не знаю... Я не такого чекаю». «Ти? - питається Орлик. - Ти

хто?»

І протирає очі... ЇЇ нема... Шумить трава, переморгується небо з землею. Які ж ті степи просторі. Мерехтять зорі. Вітер землю до сну колише, ніч на неї холодом дише, табор спить.

Орлик здрімнувся... «Це в мене мабуть від безсонниці, - потішає себе. А, може, й перестуда, щоб тільки не степова лихорадка. Треба бути здоровим, діло жде».

Обтулився буркою і вийшов на фігуру.

Глянув. Трохи возів, трохи змарганих коней і жменька людей. Бувало, що сотник зі своєї сотні більше припровадив.

Довго дивився і наслухував, чи Левенгавпт не йде... Нема... А вже повинен би бути. «Щоб тільки... - але й думати про те не хотів. - Ще тільки того треба, щоб з Левенгавптом щось сталась». Уважно зійшов по драбині й обійшов табор.

Вартові хиталися, як будяки в степу. Один прямо з ніг валився. «Лягай! Я за тебе постою».

«Ваша милість?»

«Кажу тобі я. Лягай!» - взяв від козака рушницю і стояв, поки не прийшла зміна.

І знову ранок і знов похід. Вперед! Вперед!

12.

Увійшли в таку смугу, що звіра й птиці була велика сила. Зайці стадами скакали, дрохви і стрепети перебігали дорогу, здичілі вівці в траві блудили.

Настріляли й наловили того добра, що голоду не потребували боятись.

Забули про небезпеку й потішалися гадкою, який то нині буде полуденок.

«Але чим ми його зваримо?» - журилися шведи. Та козаки й на це вміли собі порадити .

Як коло полудня дійшли до якоїсь балки, то зробили кізяк, висушили його в одну мить на сонці, розвели вогонь ї нажарили баранини, що лиш пальці лижи.

«От якби так горілкою попити!» - зітхав котрийсь.

«Якби так матуся млинців насмажила», - насміхалися з нього.

«А тітка варенухи наготовила».

«Та якби так під грушу».

«Та ще з дівчиною нешпетною»... - приговіркам не було кінця, бо козаки, хоч і збідовані, а пожартувати люблять. Особливо запорожці, бо тим і журитися нема чого. «Діду, діду, село горить, а він торби на плече, і на друге». Але жарти жартами, а пити таки

31

хотілося.

«А підіть ви, дітоньки, в траву та подивіться, чи де вишеньок не найдете, - казав до молодиків січовий дід, що вже їм не раз добре порадив. - Як я туди, літ тому півсотні буде, в Польщу ходив, то лучалися вишні. Здалека й не видно, але як добре в траві пошукати, то знайдеш».

Дід не брехав. Молодики з повними шапками вишень вернулись. «Кислі-бо, кислі, аж губи розпирають, а все таки трохи спрагу гасять».

І гасили спрагу тими дикими вишнями ще й короля, гетьмана та старшинських жінок ними гостили. А тішилися тими ягодами ще більше, ніж товстими вівцями, бо спрага гірше їм надокучила, ніж голод.

Вже бралися дрімати в тіні під возами, як з фігур почувся знак тривоги.

Зірвалися й хопили за зброю. Запорожці вози в чотирокутник стягали: дишлі вгору, колеса до коліс ланцюгами.

Орлик вискочив на фігуру і дивився крізь скла.

Кілька їздців чвалали.

«Це наші. Москалі так їхати не вміють».

І дійсно. Їздці не їхали, а летіли, як буря.

«Сотник Мручко. Під другим так кінь не піде».

Їздці то потопали в зеленому морі, то виринали з нього зовсім так, як човни на хвилях.

«Мручко! Мручко!» - лунало з фігур, і козаки збігалися звідусіль, щоб повітати доброго товариша.

Ось і він. Здорожений, заболочений по самі вуха. Здовж правого лиця шрам, ще неприсохлий, рука перев'язана шматком сорочки. Але всміхнений і бадьорий.

Коня в землю впер і зіскочив з нього, як молодець.

Сто рук простяглося, сто пар цікавих очей обскочило його.

«Здорові були!.. Товариші розкажуть вам усе, вони знають. Мені ніколи. Орлик

де?»

Орлик злазив з фігури.

«Вітай, сотнику! Що чувати?»

«Багато, пане генеральний писарю. Ходімте набік».

Пішли до Орликового воза і Мручко став розказувати свою Одіссею. Орликові в голові шуміло. Сталося, чого він так боявся. Карлова армія здалася, Мазепиних вояків нема. «Всі здалися?» - питався, ніби словам старого сотника не вірив.

Мручко числив. «Генералів шведських 5, полковників 12, підполковників 13, інших старшин приблизно 400, всього душ більше тисяч чотирнадцять, прапорів, знамен і штандартів мало не 300. Гармат, гавбиць та моздірів 30, здебільшого калік».

«Умови?» - питав Орлик.

«Які там умови! - махнув