Читати книгу - "Останній берег"

показати тобі шлях. Сьогодні вночі. Я візьму тебе з собою. Ти зможеш добратися туди, тому що ти... ти... — він хапав ротом повітря, і Яструб відповів йому:

— Тому що я чарівник.

— Так! Удвох ми зможемо... зможемо дійти туди. Знайти той шлях. Коли я спатиму. Уві сні. Розумієш? Я візьму тебе з собою. Ти підеш зі мною тим шляхом...

Незворушний Яструб зупинився посеред кімнати і про щось міркував.

— Гаразд, можливо, я прийду, — озвався він зрештою. — Якщо ми зважимося на це, то чекай нас опівночі.

І обернувся до Арена, котрий уже відчиняв двері, готовий якнайшвидше піти геть із цього мерзенного барлогу.

Брудна і темна вулиця після Хейрової халупи видалася їм світлим садом. Вони рушили у горішню частину міста найкоротшим шляхом — крутими кам'яними сходами, що спиналися вгору поміж зарослими плющем стінами будинків.

Арен відсапувався і форкав, як загнаний кінь:

— Уф!.. Невже ти знову підеш у той вертеп?

— Так, піду, якщо не зможу дібрати безпечнішого способу дізнатися про те, що мене цікавить. Схоже, він лаштує нам пастку...

— А хіба ти не убезпечив себе від злодіїв та іншої наволочі?

— Убезпечив? — здивувався Яструб. — Що ти хочеш цим сказати? Невже ти думаєш, що я ходжу, закутавшись у заклинання, наче стара ревматична баба? Я навіть часу на таке не маю. Так, я змінив свою подобу, щоби ніхто мене не впізнав, і цього досить. Ми й так можемо подбати про себе. Але річ у тім, що нам і надалі не уникнути небезпечних ситуацій.

— Ще й як не уникнути! — сердито буркнув Арен, якого дратувала насмішкувата зверхність чаклуна. — Але я й не ухиляюся від небезпеки.

— Ну, то й добре! — вдаючи незворушність, пожартував маг, щоб угамувати запал Арена.

Утім, той і сам не відав, що на нього напало. Досі йому й на думку не спадало говорити з Архімагом таким тоном. Але, з іншого боку, цей буцімто гендляр анітрохи не схожий на Архімага: кирпатий ніс, маслакуваті, недбало виголені щоки... І голос якийсь дивний — щоразу звучить якось по-іншому.

— Але хіба є хоч якийсь сенс у тому, що намолов тобі цей Хейр? — запитав Арен. Йому страх як не хотілося знову повертатися до курної халупи побіля смердючої канави. — Ти віриш у ті його байки про життя і смерть, і про те, що він зможе воскреснути, навіть якщо йому відрубають голову?

— Наразі я ще не знаю, що про це думати. Хоч, як мовиться, вір не вір, а не кажи: "Брешеш!" Я лише хотів погомоніти з чарівником, котрий утратив свою силу. Проте Хейр вважає, що не втратив її, а віддав... "Щоби заплатити ціну", як він каже, — життям за життя, силою за силу. Ні, я цього не розумію, та принаймні вислухати його варто.

Спокійна розважливість Яструба присоромила Арена. Він усвідомив, що досі поводився нерозумно, як вередлива дитина. Хейр спочатку привернув його увагу, однак тепер, коли цей інтерес майже розтанув, юнак відчував лише якусь болісну відразу, неначе проковтнув якусь гидоту. Він вирішив більше не говорити на цю тему, допоки не опанує себе. Аж тут несподівано послизнувся на ковзких сходах і ледве втримався на ногах.

— Хай йому грець, цьому мерзенному місту! — лайнувся він спересердя.

— Та чого ж? Нехай собі існує... — незворушно зауважив маг.

Хоча, правду кажучи, у Ґорті дійсно коїлося щось недобре: навіть у самому повітрі відчувалася якась дивна тривога, відтак стороннє око й справді могло зауважити певні ознаки того, що на місто впало страшне прокляття. І не те, щоби тут відчувалася присутність чогось чужого та мерзенного, навпаки — здавалося, що місто втратило щось вельми суттєве, наче якась загадкова неміч шашелем точила душу кожного, хто жив у Ґорті. Навіть полудневе сонячне тепло було якимсь нездоровим — занадто вже спекотним видався початок цієї весни. На вулицях і майданах міста вирувала торгівля, але у всьому цьому рейваху не відчувалося ні порядку, ні процвітання. Товар був кепський, ціни — непомірні, до того ж, ані крамарі, ні покупці не почувались у безпеці на ринках, що аж кишіли злодіями та розбишаками. Жінок було майже не видно, а ті з них, що таки наважувалися вийти в місто, зазвичай трималися свого гурту. По суті, у Ґорті наразі не існувало ні законів, ні уряду.

Поговоривши з людьми, Арен і Яструб швидко з'ясували, що тутешня громада вже давно обходиться і без міської ради, і без бургомістра[4]. Дехто з колишніх батьків міста помер, хтось пішов у відставку, а деяких можновладців було вбито; місто поділили між собою ватажки злочинних банд; портова сторожа промишляє здирством, визискуючи заїжджих купців, і скрізь панує безлад. У міста наче вирвали серце. І хоча Ґорт досі залишався осередком жвавої людської діяльності, проте в цій метушні було важко вловити бодай хоч якийсь сенс. Ремісники працювали абияк, навіть розбійники й ті, здавалося, грабували тільки тому, що не вміли нічого іншого. По суті, позірне буяння життя і яскраві барви величезного портового міста виявилися машкарою: варто було придивитись уважніше — і в око впадали постаті численних любителів дурман-зілля, котрі нерухомо сиділи уздовж вулиць. Та й звичайне, буденне життя теж здавалося несправжнім — навіть самі обличчя людей, навіть звуки, навіть запахи. Усе це час від часу ніби кудись зникало, тануло — того довгого спекотного вечора, коли Яструб і Арен тинялися вулицями, бесідуючи з городянами, це сталося кілька разів: смугасті намети, брудна бруківка, кольорові стіни, строкатий гармидер порту розчинялися у невидимому мареві — і Ґорт перетворювався на порожнє, похмуре місто-привид, залите мертвотним сонячним сяйвом.

Це жахливе видиво минулося аж тоді, коли вже почало смеркатися і подорожани зупинилися на вершині одного із пагорбів, щоби трохи перепочити.

— Навряд чи нам поталанить у цьому місті, — сказав Яструб ще кілька годин тому, і зараз, після тривалого блукання вулицями та марних балачок із незнайомцями, маг виглядав похмурим і втомленим. Навіть його чарівна машкара тепер трохи зблякнула, і крізь добродушну фізіономію енладського купця почало прозирати суворе смагляве обличчя зовсім іншої людини.

Арен і досі не міг угамувати роздратування, що охопило його ще з самого ранку, тож мовчки сів поряд із Яструбом на їжакувату траву в затінку дерев, серед темно-зеленого листя яких жевріли пуп'янки червоних квітів. Звідси місто нагадувало килим із черепичних дахів, що положисто стелився до узбережжя. Затока простерла