Читати книгу - "Острів Смерті"

заповітних прагнень нашого народу.

— А як інакше? І все-таки, мабуть, це вигідне діло…— сказала вона і потім додала, вже не так упереджено, як раніше: — То чим же я можу бути вам корисною?

— Знаєте, у нас є задум: у публіциста Сінсаку Йосіди вирішили замовити книжку „Шлях до миру” . Рукопис буде готовий ще не скоро, але я просив би сенсея[17] взяти на себе художнє оформлення.

— Якого сенсея?

— Ну, вас.

Мотоко засміялась якимось придушеним сміхом, радість від якого не передалася Канае.

— Я вчителюю в жіночій школі і звикла, коли учениці називають мене „сенсей” . Ви перший із статечних дорослих

людей так до мене звертаєтеся. А як вас величати?

— Канае Сома.

— Я вас називатиму просто Сома-саном, тож і ви забудьте про „сенсея”. Так що ви мені пропонуєте?

Саме в ту хвилину Аяко Аймі, що уважно прислухалася до розмови, схвильованим голосом промовила:

— Мотоко-сан, наш гість — це той чоловік, який хвалив ваші картини на виставці.

— Невже? — ледь-ледь закопиливши губи, холодно спитала вона.— Хіба ви, Сома-сан, любите живопис?

— Звичайно, люблю. Так само, як і музику,— наче трохи ображено відповів Канае. З його уст мало не вихопилося: „Це ж так природно!”

— Між музикою й живописом є різниця.

— Звісно, є… Але, як добре подумати, у своїй основі — це однакові види мистецтва. Я збираюся писати роман, та оскільки роман — синтетичний твір, то я вважаю, що романіст, глухий до живопису і музики, — це абсурд.

— Можливо. Але я, крім живопису, ні на чому не розуміюся. Зрештою і так можна жити.

Канае не знаходив, що відповісти. Глянув на Аяко Аймі — вона усміхалася, але її мовчанка наче промовляла: „Бачите, яка вона дивна?” Його погляд мимоволі перескочив у майстерню.

— Любити люблю. Але не розумію. Можна ж і так любити.

Канае ще дужче розгубився. Могло здатися, ніби він великий знавець малярства й музики. „Та чи насправді це так? Мабуть, Мотоко в цьому сумнівається — це видно по її іронічній посмішці” ,— подумав він.

— Однак ваші картини я таки розумію,— наполягав Канае.

— Як?

— Вони мені здаються опорою, на якій тримається життя.

— А хіба про будь-які інші не можна такого сказати?

— Не про всі.

Канае проголосив подібний категоричний висновок, певно, тому, що ця суперечка зачіпала його власний погляд на мистецтво. У видавництві „Роккон-сьобо” він значився простим редактором, а в душі мріяв стати автором роману, в якому б життя й мистецтво були рівноправні. Як на нього, то твір мистецтва має не тільки віддзеркалювати дійсність, але й витягувати з її глибин щось таке, що в збільшеному, якісно іншому вигляді могло б передати її суть. А тому мистецтво повинно бути таким же серйозним, як саме життя, і водночас служити йому опорою. „Як би це точніше сказати?” — роздумував Канае.

— Тільки те мистецтво чогось варте, заради якого варто прожити життя.

— Цікаво…

Канае здалося, ніби його обірвали. Та ні, Мотоко начебто не кепкувала з нього. Сиділа, злегка нахиливши голову, довгі пасма її волосся спадали вниз по щоках. На її обличчі виступив якийсь хворобливий смуток. Канае не міг дібрати, винна в цьому розмова з ним чи натура Мотоко.

— Сома-сан, ви сказали, що пишете роман? — простодушно запитала Аяко.

— Ні, тільки збираюся.

— Який роман?

— Так просто й не скажеш. Якби я знав який, то давно б уже розпочав писати.

— Про кохання?

— Ви глузуєте.

Очі Аяко блиснули, й вона засміялася. Нараз Мотоко підвела очі й сухо сказала:

— Так от, щодо вашої пропозиції… Здається, я не зможу на неї пристати.

ПЕРЕД ПОЛУДНЕМ

Телефонна слухавка була холодна. Крізь шум, схожий на гудіння бджолиного рою, пробивалися автомобільні сигнали й дитячі вигуки. „Мабуть, дзвонить з будки на вулиці”,— зміркував Канае.

— Алло! Нісімото-сан? — Канае прислухався, але нічого не почув. У його уяві виринула червона телефонна будка на розі вулиці під бакалійною крамницею, що служила йому за орієнтир, коли він повертав до будинку Нісімото.— Це я, Сома. Що сталося?

Крізь той шум до його вух долетіло тільки одне слово: „лихо”. „Яке лихо?” — злякано питав він себе і ще голосніше кричав у слухавку:

— Алло! Кажіть ясніше! Погано чути!

— Негайно приходьте!.. Телеграма…

— Що?.. Телеграма?..

Слово „телеграма” в його свідомості пов'язувалося з нещастям. Йому здалося, ніби в кімнаті раптом стало тихо й погляди колег звернуті на нього. Його рука, що тримала слухавку, задерев'яніла.

— Алло! Кажіть повільніше!.. Ясніше!..

— Телеграма прийшла!.. Приходьте швидше!..

— Яка телеграма?.. Звідки?..

— Я вас прошу!.. Мені…

Розмова на цьому урвалася. Канае стояв розгублений. „Прийшла телеграма! Приїжджай!” Ось що це означає. Мабуть, люди біля крамниці слухали її, і тому Нісімото-сан поклала слухавку. А може, їй і цих слів було досить, щоб заспокоїтися? Нема сумніву, що телеграма прийшла від дівчат. З художницею й Аяко-сан щось трапилося. Мабуть, тому Нісімото-сан так важко дихала.

— Що сталося?

— Я й сам добре не розумію,— відповів він машинально на питання Куїми і звалився на стілець. Що з ними сталося? Уже кілька днів підряд його мучило якесь незрозуміле передчуття, а тим часом щось трапилося з ними насправді. Та що? Канае обвів невидющими очима кімнату. Він поринув у здогади, але нічого не міг придумати.

— Ну, я пішов. По дорозі загляну й до Йосіди-сана,— сказав він Коїмі і поміж столами попрямував до дошки. Поряд із своїм прізвищем вписав: „Йосіда-сенсей”. Потім вернувся до вішалки і зняв пальто. Як завжди, за ним уже стояла Коїма з його портфелем у руках. Поклавши його на стіл, вона допомогла Канае одягтися. Коїма завжди про нього дбала.

— Сома-сан, погода якась непевна. Ви взяли парасольку?

— Ні, та, може, якось обійдеться.

Коїма усміхнулась, але Канае не помітив і цього привітного усміху. Із задумою на обличчі він узяв портфель і швидко вийшов з редакторської.

ВЗИМКУ. ДВА ДНІ ТОМУ

Канае засидівся допізна в редакторській, а потім повечеряв сам-один у найближчій, добре знайомій їдальні. Смеркалося, коли він, не кваплячись, ішов до станції державної електрички. Година пік минула, і вагони були порожні. Та після одної пересадки Канае не поїхав додому, а зійшов на станції Сіндзюку і, змішавшись з людським натовпом, подався до бару „Леда”, де Мотоко трохи підробляла.

По дорозі туди на нього находило поперемінно то відчуття сорому, то невинності, яка намагалася заглушити сором. Ще й раніше в подібних випадках у нього щеміло серце від усвідомлення того, що він зустрінеться з нею одною, а не так, як завжди на