Читати книгу - "Нескінченна історія"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Морла витріщила на нього свої велетенські безтямні
очі.
- А нам усе одно, чи не так, стара? - пробулькотіло у відповідь.
- Тоді ми всі загинемо. - закричав Атрею. - Ми всі!
- Малий, послухай-но. Нас це нітрохи не обходить, - відповіла Морла. - Для нас уже немає нічого важливого. Все байдуже. Геть усе.
- Але Ніщо поглине і тебе, Морло! - розгнівано кричав Атрею. - І тебе також! Чи, може, ти собі думаєш, що раз ти така стара, то переживеш і Фантазію?
Послухай-но, малий, - клекочучи, проговорила Морла, - ми вже дуже старі, малий, дуже-дуже старі. Ми вже досить пожили на світі. Багато побачили. Для того, хто знає стільки, скільки знаємо ми, ніщо вже не має значення. Усе вічно, безнастанно повторюється: день і ніч, літо і зима. Світ пустий і позбавлений сенсу. Все рухається по колу. Те, що виникає, колись мусить зникнути; те, що народжується, мусить вмерти. Усе зрівноважене: добре і зле, дурне і мудре, гарне й огидне. Все минуще. Все пусте. Немає нічого істинного, нічого важливого.
Атрею не знав, що й казати. Погляд темних і глибоких, як вир, безтямних очей Прадавньої Морли паралізував його здатність мислити. За якийсь час він почув, як вона знову заговорила:
- Ти ще зовсім молодий, малий. А ми вже дуже старі. Якби ти був таким старим, як ми, ти б знав, що немає нічого, крім смутку. Послухай-но, малий. Чому б нам оце не вмерти - тобі, мені, Дитинній Царівні і всім-всім-всім? Адже однаково все на світі - позірне, це лише гра в ніщо, тільки мана. Усе однаково, все байдуже. Дай нам спокій, малий. Іди собі геть.
Атрею зібрав усю свою волю, щоби не піддатися заціпенінню, яке охоплювало його, коли він відчував на собі її погляд.
- Але якщо ти знаєш аж так багато, то, мабуть, знаєш і те, що за хвороба у Дитинної Царівни та чи є від неї ліки? - сказав він.
- Ми знаємо, знаємо, чи не так, стара? Ми все знаємо, - прохрипіла Морла, - але нам однаково, чи видужає Царівна, чи ні. То навіщо нам казати?
- Якщо тобі дійсно однаково, - наполягав Атрею, - то могла б і сказати.
- Ми могли б і сказати йому, стара, чи не так? - булькнула Морла. - Але нам не хочеться.
- Ну тоді, - закричав Атрею, - тоді тобі не все одно! Тоді ти й сама не віриш у те, що кажеш!
Запала тривала мовчанка, а тоді почувся гучний уривчастий клекіт і сопіння. Мабуть, це було щось на кшталт сміху, - за умови, що Прадавня Морла взагалі ще хоч трохи пам’ятала, що це таке - сміятися.
У кожному разі, вона сказала:
- А ти хитрий, малий. Ти диви! Послухай-но, малий, ти дуже хитрий! Ми вже давно так не тішилися, правда, стара? Дійсно: раз нам однаково, то могли б і сказати. Тому що нам однаково. Сказати йому, стара?
Знову надовго запала тиша.
Атрею напружено чекав на відповідь Морли, однак мовчав.
Він не наважувався перебивати запитаннями її неповороткі, оповиті смутком думи.
Нарешті Морла заговорила:
- Ти живеш дуже недовго, малий. А от ми живемо довго. Вже аж занадто довго. Але всі ми живемо в часі. Ти - дуже недовго. Ми - довго. А Дитинна Царівна була ще до того, як з’явилася я. Проте вона не стара. Вона вічно юна. Послухай-но, малий, лиху його ковінька! Її тривання вимірюється не часом, а іменем. Вона потребує нового імені - завжди, знову і знову, щоразу нового імені. Чи тобі відоме її ім’я, га, малий?
- Ні, - зізнався Атрею. - Я ніколи його не чув. Дитинну Царівну всі звуть Дитинною Царівною.
- Ну, ти і не міг чути її імені, - вдоволено мовила Морла. - Навіть ми не змогли би його пригадати. Проте Дитинна Царівна вже мала безліч імен. Але всі її імена забуті. Все йде, все минає. Лиху його ковінька! Та Царівна не може жити без імені. Усе, що їй зараз потрібне, - це тільки нове ім’я; нове ім’я Дитинної Царівни. І тоді вона відразу одужає. Але насправді, чи одужає вона, чи ні, це нічого не змінить.
Морла заплющила свої очі-чорториї і почала повільно втягувати голову в панцир.
- Зачекай! - крикнув Атрею. - Звідки береться це нове ім’я? Хто може дати їй це ім’я? Де я його знайду?
- Ніхто з нас, - почув він булькання і клекіт Морли, - жодна істота в цісарстві Фантазія не може дати Дитинній
Царівні нового імені. Тому все це не має сенсу. Ні на що не сподівайся, малий. Усе це не має значення.
- Але хто може це зробити? - несамовито закричав Ат- рею. - Хто може дати Царівні ім’я, яке врятує її і всіх нас?
- Та не репетуй так! - знову промовила до нього Морла. - Дай нам спокій і йди собі геть. Ми теж не знаємо, хто може це зробити.
- Якщо ти цього не знаєш, - кричав Атрею, вже майже надриваючись, - то хто міг би це знати?
Морла ще раз відкрила очі.
- Якби ти не носив Сяйво, - просичала вона, - ми би проковтнули тебе - тільки задля того, щоби ти нарешті замовк. Лиху його ковінька!
- Хто? - не відступався Атрею. - Скажи, хто міг би це знати, і я нарешті замовкну і дам тобі спокій!
- Але ж однаково, хто, - відповіла вона. - Можливо, Уюляля в Південному Оракулі. Може, вона. Та нас це не обходитьі
- А як мені туди дійти?
- Туди взагалі неможливо дійти, малий. Лиху його ковінька! Навіть за десять тисяч днів. Твоє життя занадто коротке. Ти вмреш, перш ніж зможеш туди дійти. Тому що це надзвичайно далеко. Далеко на півдні. Ой як далеко, а тому все це не має значення. Тому твоє питання не має сенсу. Ми ж тобі відразу про це сказали, чи не так, стара? А тому облиш усе це! Дай собі спокій, мялтгй. А передусім - дай спокій нам!
Мовивши це, черепаха остаточно заплющила свої підсліпуваті очі та втягнула голову у велетенську заглибину в Кістяній Горі. Атрею зрозумів, що більше вона йому нічого не скаже.
У цей же час істота, ціла як згусток темної тіні, яка зродилася зі щільного мороку нічної віддаленої пустизни, взяла Атреїв слід і рушила в бік Боліт Смутку. Нічому і нікому в Фантазії вже не вдасться збити
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нескінченна історія», після закриття браузера.