Читати книгу - "Яр"

й почалося. Мов крізь сон чув я його домагання: «Это ваши документы?», але тільки тоскно дививсь услід поїздові.

— Если вы собираетесь сказать мне, что нашли их, — выдумайте что-то умнее.

Я мовчав. На сусідніх коліях тепер лишався тільки той состав «мого» порожняка та один ешелон кавалерії, що чекав зеленого сигналу семафора. Якби хоч якогось поганенького знайомого побачити, думалось мені, міліціонер би, може, відчепився. Але прохід між коліями вирував зелено-сірою масою, і годі було шукати в ній порятунку.

І в цей час переді мною виросла знайома постать. Поряд, зацікавлено блискаючи очима, спинився мій земляк, майже сусіда, майже ровесник Антін Ягола в будьонівській формі. Я зрадів і, забувши про все на світі, вигукнув:

— Он хай він скаже!

— Вы знаєте этого гражданина? — спитав міліціонер Антона.

Той здвигнув плечима:

— Я? Нє-е... — По тому відвернувся й поволі став одходити.

Я був у розпачі. Спершу не міг видобути й слова, тоді гукнув услід Антонові:

— Земляк! Скажи, що ти мене знаєш, чув? Бо мене заберуть!..

Я навіть не подумав про те, що в посвідці стоїть «Литовченко Яким Єлисейович», у той час як для Антона я був і лишався Максимом Архиповичем Нетребою. Але Антін віддалявся, незворушно встромивши руки в кишені кавалерійського галіфе. Міліціонерові, певно, хотілося позбутись непевного громадянина, бо він теж гукнув Антонові — вже «донбасівською» говіркою:

— Так ти земляк єво чи ні?

— Тамбовський вовк йому земляк! — На мій превеликий подив одгукнувся той і, проминувши кілька колій, змішався з натовпом кавалеристів.

— Видишь, — почав злитись міліціонер. — И с земляком номер не проходит. Пойдем в отделение.

Я механічно підкоривсь наказові, та коли ми спереду обминули состав порожняка, мусили спинитися, бо повз нас, набираючи швидкість, потягся другий будьоннівський ешелон. І тут сталося ще гірше, чого я потім довго не міг собі подарувати. Коли на стиках рейок гримнули колеса останнього вагона, я раптом відтрутив міліціонера й метнувся вслід поїздові. Міліціонер підхопився, засюрчав і побіг навздогінці, та одне, що згаяв багато часу, а друге, що для нього мій учинок виявився зовсім несподіваним, він не зміг мене наздогнати.

Я ж тим часом учепивсь у поруччя останнього вагона, але чи то мені забракло сил, чи схибили нерви, швидше за все таки нерви, ніяк не міг підтягтись. Ноги шалено стрибали по мазутистому гравію, а я вже не владен був ні спинитися, ні пуститись. Тоді пальці спітніли й почали мліти, я відчував, як вони поволі зіслизають із поруччя й чекав того удару, що міг стати останнім у житті. Ще мить, одна лише мить, і я не зможу побороти в собі спокуси розчепити пальці. Я навіть не здатен був осягти всієї безглуздості наступної хвилини, бо в такому стані людина навряд чи здатна до тверезого мислення.

І саме тоді чиїсь чіпкі граблисті пальці вхопили мене за руку й досить легко витягли на гальмівний майданчик. Якийсь час я відхекувався й тер задеревілою рукою обличчя, нестямно дивлячись на свого несподіваного рятівника, і тільки коли опам'ятався, з жахом усвідомив, що й цього ж разу потрапив на військовий поїзд. Середніх років чоловік, що сидів навпочіпки проти мене, був у кубанці та засмальцьованій кавалерійській формі, а поряд на підлозі лежав карабін із широким ножем-багнетом. Чоловік лагідно всміхавсь і чухав потилицю. Я зрозумів тільки останні його слова:

— Сидю куняю та й не той, що ти за воза той...

Він говорив, не вимагаючи відповіди, і я був йому вдячний за це, бо й досі не міг до пуття спам'ятатися.

— А чобіт, мабуть, той?..

Я глянув на ліву ногу — не так давно набита підметка знову одірвалася, брудні позбивані пальці кривавились, і я заходився розтирати червоно-чорні плями просто долонею. Кавалерієць гомонів і гомонів, щось розповідаючи про сьогоднішню неділю, про жінку й синів-близнюків. Іншим разом я, може, й пожартував би, що в такого здоровила чорновусого мусило б народжуватися й по троє синів одразу, але червневе сонце, яке сипало приском просто на голову, і монотонний стукіт коліс, і лагідний голос мобілізованого кубанця і все пережите сьогодні врешті зморили мене.

Прокинувся я від незвичайної тиші. Поїзд мертво стояв на невідомій станції, по один і по другий бік вагона зібралося чимало народу, двоє міліціонерів пильно дивились на нас, а вусатий кубанець ніяково позирав то на них, то на мене. Потім прибуло й кілька військових, навхрест оперезаних портупеями. Один із міліціонерів, наставляючи на мене пістолет, щосили гукнув:

— Руки вверх и выходи! Сопротивление бесполезное!

Я бездумно підніс руки догори, до пуття не прочумавши, і заходивсь обережно мацати цілішим чоботом стрімкі приступки товарного вагона. Нашвидку обшукавши мої кишені, мене під посиленим ескортом новели до службового приміщення вокзалу, і там я просидів аж до смерку, тупо дивлячись на шибки, які поволі синіли, обклеєні хрестами газетного паперу. Усе було логічно. На що ми з Якимом і Кастусем сподівалися, утікаючи з табору смерті? У такій страшній м'ясорубці, якою була ця сталінська держава, людина, яка вирішила ступити крок із власної волі, не мала шансів уціліти. Оце була чи не єдина думка, що соталася в мене до самого вечора.

Тоді в дверях з'явилися вже знайомий міліціонер та отой залізничник у формі чекіста, від яких я втік на попередній станції.

— Да, это он! — злорадо сяючи очима, сказав «залізничник», а міліціонер потвердив його свідчення. Допитували мене гуртом, допомагаючи собі чобітьми та кулаками, перед тим щільно завісивши вікна, вигнавши із зали чекання всіх людей. Я довго не міг уторопати, для чого завішують вікна, тільки згодом, сидячи на цементовій підлозі й утираючи юшку з носа, збагнув, що ці люди ховаються не від страму, а виконують приписи воєнного часу, адже десь там нібито йшла війна. Протокол допиту