Читати книгу - "Скляна, олив'яна, дерев'яна"

— Не підходь! Уб'ю!

Янтарина спокійно (що могло статися з безсмертною?) дивилася на людину, що виходила з темряви. Чорний плащ з капюшоном, худе сумне обличчя, а на руках якась біла тваринка.

Людина присіла біля вогнища, не зважаючи на Бенжі. Побачила казанок і похитала головою.

— Не дочекались мене і пили б пусте вино.

Незнайомець зробив невловний рух пальцями, і в повітрі звабливо запахло корицею, мускатним горіхом, гвоздикою, лимоном… Бенжі перелякався ще дужче.

— Хто ви? — запитав принц, не опускаючи коцюби й не наближаючись.

— Я? — Чоловік дозволив тваринці зіскочити на землю, і та зразу побігла до Янтарини на руки. — Я Чорний Мандрівник. Чи знаєш ти це ім'я?

Бенжі похитав головою, зате Янтарина здригнулася, наполохавши тваринку.

— Розмови залишимо на ніч, — сказав чарівник і простягнув їм круглі свіжі хлібці. — Їжте.

Повечерявши й випивши гарячого вина, розімлілий Бенжі відразу захотів спати. Загорнувшись у ковдру, він уклався на оберемок свіжих гіллячок у кутку і деякий час намагався підтримувати розмову, та швидко заснув.

— Що це за тваринка? — запитала Янтарина, погладжуючи біле хутерце.

— Ти не знаєш? — здивувався Чорний Мандрівник. — Це ж кицька…

— Кицька? — зраділа Янтарина. — Кицька, яка все вирішує сама?

— Так, — відповів чарівник. — А як же так вийшло, що в замку не залишилося котів?

— Там були злі чорні пси, — сказала принцеса. — Але я перетворила їх на добрих білих собак. Більше вони нікого не вб'ють.

— Перетворила? — Чарівник увесь напружився. — Покажи свої руки, дівчинко!

— Відьма Довколишнього лісу подарувала мені каблучки, — мовила Янтарина. — І сказала, що чарівними вони залишаються тільки на моїй руці. Я б віддала їх тобі, але це марна річ…

— Отже, не судилося, — безнадійно мовив чарівник. — Я сподівався з допомогою цих каблучок позбутися закляття. Ти ж знаєш, що я не можу ніде затриматися довше, ніж на добу. Зараз я тут, завтра на світанку буду вже далеко…

— Ти викрав мою маму і продав її королю, — сказала Янтарина.

— Тільки заради свого порятунку, — спробував пояснити він. — Так, я розумію, що це не виправдання — врятуватися за таку ціну…

— А по-іншому можна зняти закляття? — запитала Янтарина, дослухаючись, як муркоче біла кицька на руках.

— Тільки якщо хто-небудь захоче, щоб я мешкав у нього вдома… — посміхнувся чарівник.

— Я б з радістю, та не маю дому, — сказала Янтарина.

— Ти можеш піти з принцом і мешкати в палаці.

— Я боюся знову опинитися за ґратами. Бенжі знає про мій дар. А раптом і він зробить мене своєю полонянкою?

— Тоді будь як кицька. Вибери сама свою долю.

— Але ж кицьки часом приходять жити до людей, — відказала Янтарина.

— Так, проте вони можуть і піти, якщо їм не сподобається, — заперечив чарівник. — Тебе ж Бенжі навряд чи відпустить…

— Що ж мені робити? — запитала принцеса. — Мені страшно самій іти не знати куди. І страшно було залишитися з Чесом. І страшно повірити Бенжі. Я ніколи так багато не вирішувала… Я стомилася…

— Ти маєш чарівні каблучки, — підказав Чорний Мандрівник.

«Дерев'яна каблучка перетворить зле на добре, чорне на біле. Скляна каблучка зробить прозорими чужі думки. Олив'яна виконає заповітну мрію іншої людини, не твою. Але думай гарненько, коли загадуватимеш, не витрачай чари на дрібниці», — згадала відьмині слова.

— Я можу прочитати думки принца, — сказала Янтарина. — Але чи це не дрібниця?

— Думай, дівчинко, думай, — поспіхом відповів чарівник. — Я знаю відповідь, але ти мусиш знайти її сама. Учися творити власну долю. — І зник.

«Якщо я пошкодую каблучку і Бенжі мене обманить, тоді каблучка мені вже не допоможе, — подумала Янтарина. — Але якщо він насправді кохає мене, а я використаю чари дарма»…

Янтарина дивилася на каблучки. Дерев'яна темніла на вказівному пальці, олив'яна жовтіла на середньому, а скляна виблискувала, відбиваючи вогонь, на безіменному.

— Хочу дізнатися, що про мене думає Бенжі, — наважилась Янтарина.

Зараз же в її голові пролунав голос принца: «Янтарина така вродлива… Я насправді її кохаю… Мені всі заздритимуть… Треба підготувати кімнату, в якій ми мешкатимемо… На вікна поставити ґрати… А у двері врізати потаємний замок, щоб слуги не ввійшли і не завадили мені першому бачити її на світанку…»

Янтарина стрепенулась. Якби вона була звичайною людиною, то заплакала б.

Чарівник одразу з'явився поруч.

— Ну, що ж, твоє рішення виявилося правильним. Молодчина.

— Мені треба йти, — сказала Янтарина. — Просто зараз, доки він не прокинувся. Я боюся, щоб він не повів мене у своє королівство силоміць.

— Куди ти підеш?

— Не знаю. Я зрозуміла: всі люди, дізнавшись про мій дар, поводитимуться так само, як принц. Занадто велика спокуса — стати безсмертним, нічого не даючи взамін. Я боюся, що ніхто ніколи мене не покохає…

— А ти не розкривай свою таємницю до весілля, — порадив чарівник.

— Ні, так буде нечесно, — мовила Янтарина. — Адже я чекаю на справжнє кохання. Яке зможе витримати таке випробування.

— Ну, що ж, ти безсмертна — маєш багато часу на пошуки, — усміхнувся чарівник. — А скажи мені, які чари має олив'яна каблучка?

— Виконує заповітну мрію іншої людини. — Янтарина зітхнула. — Дивні вони, чарівні каблучки. Послухай, може, мені виконати твоє бажання? Закляття щезне…

Мандрівник нічого не відповів, лише очі його заблищали. Він трохи помовчав, ніби сперечаючися сам з собою, а тоді сказав:

— Розумію, ти хочеш віддячити мені за гостинність. Ти