Читати книгу - "В тіні янгола смерті"

вони, ці поторочі? Ніхто нічого толком не каже. Може, ви знаєте?

Никодим і Вітряк перезирнулися.

— У! Може, і знаємо, — відповів домовик.

— Так розкажіть, — попросив Андрій.

— Розкажи, Вітряку, — кивнув Никодим.

Домовик зручно вмостився на великому плескатому камені і гордо почав:

— У-у-у! Давно це було! Людина тоді тільки з’явилася на берегах цієї могутньої ріки і ще не встигла наробити лиха на цій землі. Ріс на одному острові, що тепер ви його Хортицею називаєте, великий древній Дуб. Ліку рокам його нема й не було, бо стояв він від самого сотворення світу. У вітах його бавилися мавки, і всякому під ним спокій був. Вовк зайця під ним не торкне, травинка не всохне!

— Ладно розповідаєш, — зауважив Никодим.

— Але прийшли люди. У! І принесли з собою насіння розбрату. І в степах, і в лісах неправда панувати стала. Подивився на це Дуб і сказав: «Зло на моїй землі сталося! Немає правди! Так пошлю ж я дітей своїх поміж людей і нечисті: тим, хто неправду на моїй землі творити буде, — на погибель, а тим, хто правду — в допомогу!» Відкрилося дупло і вийшли з нього поторочі. Ті, що чорні, по лісах розбрелися, а ті, що сірі, по степах. Тому-то поторочі тільки на привіллі запорізькому й живуть, позаяк землі ці великому Дубу належать! І будуть поторочі на землі цій, доки не всохне остання гілка того Дуба!

— Цікаво, — задумливо мовив Андрій.

Бородавка лише прокашлявся і підкинув у вогнище хмизу.

— Дуже вже на казку схоже, — помовчавши, сказав він.

— У! Так усе й було! — заперечив Вітряк.

— Точно, — підтвердив Никодим.

— Гаразд, — сказав Андрій, — час рушати далі.

І дуб пустився далі по Дніпру — до нових порогів, які, починаючи від першого Кодака і закінчуючи Вільним, займали відстань майже у шістдесят верст.

З перевалами і привалами, за кілька днів козаки дісталися гирла Інгульця. Береги його були порослі густим верболозом. Річка ця була неширокою, але на ній було чимало коловоротів і підводних скель, тож козаки ніколи не ходили по ній.

— По Інгульцю дуб не пройде, — сказав Бородавка, — там одні щітки та нуртовища. Та й відьом болотяних там нема.

— Відьом у плавнях ловити будемо. Лісовиків забрати треба, — сказав Никодим.

Вирішили, що Вітряк з Бородавкою залишаться тут, на Інгульці, а Никодим з Андрієм відправляться до Чорного лісу.

— Вони на узліссі живуть, — пояснив Андрієві водяник, — у річці рибу ловлять і юшку варять.

Сивий і Никодим пішли догори, вздовж берега Інгульця, пробираючись через густі зарості верболозу.

— Я, чесно кажучи, — сказав Андрій, — ніколи тут не бував.

Водяник важко дихав.

— Я сам берегом уперше йду. Зазвичай добираюся вплав. Так зручніше і швидше.

— Кому як, — зауважив Андрій.

Лише під вечір дісталися вони потрібного місця. Ще здалеку помітили димок, що тоненьким стовпчиком здіймався в надвечірнє небо, а підійшовши ближче, почули й запах юшки.

— Агов! — закричав Никодим. — Друзяки!

Лісовики сиділи коло багаття і грали в карти. Побачивши водяника, вони облишили гру, встали і вітально замахали руками. Але коли Никодим і Андрій підійшли ближче, лісовики помітно захвилювалися, коли побачили, що з Никодимом людина. Андрій же був вражений гігантськими розмірами Кулаки.

— Помагайбі, лісовики! — привітався водяник.

— Здоров, Никодиме, — відповіли брати, не зводячи очей з Андрія.

Водяник зрозумів, що лісовики хвилюються, і поспішив заспокоїти їх.

— Це свій. Козак-характерник, добрий чаклун тобто. З нами ще один такий є, Бородавкою зветься, і домовик Вітряк. А це Андрій, Сивий.

Козак скинув шапку і вклонився лісовикам. Лісовики теж пошанували гостя поклоном.

— Оцей здоровань, — продовжив далі Никодим, — Кулака, а менший, його брат, — Жменька.

— А ви не наші? — запитав Андрій. — Не запорізькі?

— Ні, — відповів Жменька, — муромські ми.

Андрій кивнув.

— По говорі чую.

— А де ж домовик і другий козак? — запитав Кулака.

— Чекають на Дніпрі, — відповів Андрій.

Козак і нечисть сіли під розлогим кущем верболозу.

— Добре, що до нас перебралися, — сказав Андрій, — у нас лісовиків зовсім мало лишилося, а от хащунів розвелося — гай-гай…

— Еге ж, — погодився Жменька, — ми вже двох піймали, але далеко в ліс іще не ходили.

— Вирішили осісти в Чорному? — запитав водяник.

— Так, — відповів Кулака. — Нам тут подобається!