Читати книгу - "Пірат"

саму душу. Картина виринула з пам'яті про дитинство. В той час йому заледве виповнилося десять років.

Дітлахи грали у війну, і він гатив свого товариша кривою дерев'яною шаблею і репетував: «Умри, невірний, умри! Іменем Пророка, умри!»

Раптом шаблю у нього вирвали, він здивовано озирнувся і побачив батька.

Його товариш плакав і шморгав носом. «Чому ти зупинив мене? — спитав він сердито.— Ахмед грав єврея».

Батько опустився на коліна так, щоб подивитися йому в очі.

«Ти блюзнірствував,— сказав він лагідно,— Ти вимовляв ім'я Пророка, щоб виправдати свої власні дії».

«Та ні ж,— відказав він.— Я захищав Пророка».

Батько похитав головою.

«Ти забуваєш, мій сину, що Пророк, якого ти намагаєшся захистити насильством, знаний також як Провісник Миру».

Це було тридцять літ тому. А у пам'яті його вже зринули інші спогади.

Розділ шостий

Двомоторний ДС-3 облетів летовище по краю пустелі, готуючись до приземлення. Злітно-посадочна смуга мерехтіла в полудневій спекоті. Бейдр почув, що літак випустив шасі, і почав розглядати поле через ілюмінатор. В дальньому кінці злітно-посадочної смуги стояли в чеканні кілька великих чорних кадилаків; за ними, в затінку пальмових дерев, відпочивали верблюди та їхні погоничі. Скрекотіння закрилків свідчило про те, що літак пішов на посадку.

Бейдр оглянув салон. Стюардеса вже сиділа на своєму місці, пристебнувшись поясом до сидіння. Джабір, що сидів навпроти нього, пристебнувся теж. Коли літак став плавно знижуватися над пустелею, він пристебнув і свого пояса.

Під ілюмінатором проносився пісок, і здавалося, що пілот приземлить літак на піщаний ґрунт пустелі. Потім під ним побігла бетонна посадочна доріжка, коли колеса торкнулися її, літак здригнувся. За мить пілот натиснув на гальма, Бейдра смикнуло вперед, і пояс врізався йому в живіт. Тиск одразу ослаб, і літак м'яко покотився до кінця злітно-посадочної доріжки. Шум двигунів у салоні стишився, стюардеса встала зі свого місця і рушила до нього.

У білявої американки була та сама награна фахова усмішка, яку виробляють у себе стюардеси незалежно від того, на якій повітряній лінії вони працюють. Той факт, що це був власний літак його батька, здавалося, ніяким чином не впливав на її ставлення до пасажирів.

— Сподіваюся, ви вдоволені польотом, містере Аль Фей.

— Все було чудово, дякую,— кивнув він.

— Ми швидко прилетіли,— сказала вона.— З Бейрута — лише за вісімдесят сім хвилин.

— Дуже швидко,— згодився він.

Літак зупинився. Через ілюмінатор йому було видно, як кадилаки почали підкочуватися ближче. З першого автомобіля вискочили декілька чоловіків у напіввійськовій формі. Кожен тримав у руках автомат, і вони враз розбіглися займати навколо літака призначені їм місця. Дверці другого автомобіля були зачинені. Крізь темно-коричневі сонцезахисні шибки Бейдрові не було видно, хто там сидить усередині. Трап, який штовхали через доріжку чотири робітники, підкотився до літака.

Бейдр смикнув пряжку, звівся на ноги і рушив до дверей. Джабір перегородив прохід рукою.

— Почекайте хвилинку, паничу, зробіть таку ласку.

Бейдр кивнув, і слуга пішов до дверей перший. З кабіни вийшов другий пілот і став з стюардесою біля виходу. Відчинити двері вони не збиралися. Джабір відгорнув полу куртки і витяг з-під пахви важкий автоматичний пістолет «люгер», відтяг запобіжника і став з ним напоготові.

У двері постукали. Раз, два, три. Другий пілот підняв руку і поглянув на Джабіра.

— Раз, два,— сказав слуга.— Вони мають відповісти: раз, два, три, чотири. Коли не так — злітаємо.

Пілот кивнув. Стукнув кулаком у двері: раз, два.

Відповідь була негайна і правильна. Пілот потягнув засув, і двері широко відчинилися. Вгорі на трапі вже стояли два охоронці. Біля підніжжя сходинок — ще два.

Бейдр рушив до дверей, та Джабір знову перегородив дорогу рукою.

— З вашого дозволу, паничу.

Він ступив на трап і швидко переговорив арабською мовою з одним із охоронців, потім повернувся до Бейдра і кивнув.

Нестерпна спека пустелі залила юнака ще до порога. Бейдр вийшов на сонце, часто кліпаючи від яскравого світла. Він почав спускатися по трапу, і тоді дверцята другого лімузина відчинилися — звідти вийшов його батько.

Він рушив назустріч Бейдрові, а слідом за ним ішли охоронці. На ньому було традиційне легке убрання шейха пустелі, а його голову і шию захищала від сонячних променів гутра. Бейдр поспішив до батька, взяв простягнуту руку і припав до неї устами в традиційному прояві поваги.

Самір другою рукою підняв голову сина. Його очі довго вдивлялися в обличчя юнака, потім він нахилився, обійняв його і розцілував в обидві щоки.

— Мархаб. Ласкаво просимо до нашого дому, синку.

— Йа халабік. Це щастя знову бути вдома,— Бейдр випростався. Він був на голову вищий за батька.

Самір подивився на нього знизу вгору.

— Ти підріс, мій сину,— сказав він з гордістю.— Ти змужнів.

— Вже 1951 рік, тату,— усміхнувся.— Ніхто не залишається хлопчаком навічно.

Самір покивав головою.

— Ми пишаємося тобою, мій сину. Ми пишаємося твоїми успіхами в американських школах, пишаємося тим, що тебе прийняли в Гарвардський університет, що в Бостоні, штаті Массачусетс.

— Я прагну щосили того, щоб батьки мої пишалися мною і раділи,— сказав Бейдр.— Він глянув на автомобіль.— А як моя мати і сестри?

Самір усміхнувся.

— Вони здорові. Незабаром ти їх побачиш. Твоя мати з нетерпінням чекає на тебе вдома, а твої