Читати книгу - "Чекаючи на Боджанґлза"

би не засміявся, це точно. Як і всі, Тато сміявся аж до сліз, але ховав обличчя.

А ще якось вранці, коли я вже снідав у той час, коли мої батьки ще й не лягали, поки котрісь із танцюристів ще буянили у вітальні, видаючи смішні звуки, поки Непотріб спав на кухонному столі носом у розчавленій в попільничці сигарі, поки Мадемуазель Надмірність обходила спальні, аби розбудити утікачів з вечірки, я побачив, що матір голою вийшла з ванни, на ній були тільки туфлі на шпильках. Її тіло вкривав тільки дим сигарети — та й то не все тіло, а лиш обличчя. Вона шукала ключі на тумбі біля вхідних дверей, дуже невимушеним тоном оголосивши батькові, що йде купити устриць і холодного мускаде для гостей.

— Але чимось прикрийтеся, Ельзо, ви ж застудитесь, — сказав він, стривожено посміхнувшись.

— Ви маєте рацію, Жорже, що б я без вас робила! Я люблю вас, знаєте? — відповіла вона, а потім зняла з вішака хутряну шапку. Так само невимушено.

Далі вона пішла, протяг голосно зачинив за нею двері. Разом із батьком ми дивилися з балкона, як по-імператорськи статечно вона йде, високо піднявши підборіддя та не звертаючи уваги на погляди, приборкуючи тротуар, ось вона викинула недопалок, клацнувши при цьому пальцями, та старанно витерла ноги перед тим, як зайти в крамницю продавця риби. Поки вона була в крамниці, батько із запізненням їй відповів, він сказав це пошепки, погляд його поблякнув:

— Я чудово знаю, що ви мене любите, але що я маю робити з цією божевільною любов’ю? Що я маю робити з цією божевільною любов’ю?

Мама вийшла з крамниці, усміхаючись нам, ніби почула сказане, в руці вона тримала тарелю устриць, а другою рукою тулила до грудей дві пляшки, тоді батько зітхнув:

— Яке диво… Я не можу себе його позбавити… Точно ні… Це божевілля — і моє також.

Іноді вона поринала в безумні справи з дивовижним ентузіазмом. Згодом ентузіазм вичерпувався, як і ті справи, після них залишалися тільки сюрпризи. Коли вона почала писати роман, то замовила цілі коробки олівців і паперу, а також енциклопедію, письмовий стіл і лампу. Вона ставила стіл по черзі біля кожного з вікон — для натхнення, а також біля стіни — для концентрації. Але вже коли вона всідалася, то не мала ні концентрації, ані натхнення, вона гнівалася, підкидала аркуші паперу, ламала олівці, била долонями по поверхні столу, вимикала світло. Її роман закінчився швидше, ніж було нашкрябано початок фрази на тій тонні паперу. Потім вона вирішила перефарбувати стіни в квартирі, аби підняти її вартість у очах майбутніх покупців. Вона без кінця купувала нові банки з фарбою. А також пензлики, валики, розчинник, драбину, скотч і рулони прозорої плівки, аби накрити паркет, меблі та все, що внизу. Спершу накрила поліетиленом усю квартиру та невеликими мазками на кожній зі стін спробувала всі кольори, але потім покинула справу зі словами, що все це не має сенсу, бо й так уже все втрачено, а квартиру й так продадуть — з пофарбованими стінами чи без. Цілими тижнями наша квартира нагадувала величезний холодильник — порожній і холодний. Щоразу Тато намагався її переконати, але вона все робила так невимушено, дивилася та не бачила, в чому проблема, тож він її облишав і безсило спостерігав, як його дружина втрачає розум із цими безплідними ідеями. Проблема полягала в тому, що вона таки втратила голову. Звичайно, зовні цього було не видно — голова залишилася на плечах, але не ясно, де ділося все інше. Голос мого батька перестав бути для неї достатньо заспокійливим.

Наше звичне життя здиміло під час банального та пересічного пообіддя. Воно здиміло антрацитовим хімічним димом. Поки ми з батьком пішли купити якісь дрібниці — вина, побутову хімію, хліба, то були звичайні буденні покупки, — батько вирішив обов’язково зайти до улюбленого флориста Мами.

— Мадлен обожнює її композиції, магазин далеченько, але щастя вартує такої далекої дороги!

Далека дорога була справді далекою, корки на вулицях, а в крамниці було багато дуже вибагливих клієнтів, а ще й ми довго вигадували гармонійну композицію, потім знову корки, довго шукали місце на паркінгу, а потім побачили на нашій вулиці хмару. З вікна нашої вітальні на п’ятому поверсі йшов стовп густого сірого диму, разом із ним виривалося сильне полум’я, його намагалися потопити зі шланга двоє пожежників, що стояли на величезній драбині. Перш ніж ми змогли підійти до пожежної машини та гулу сирен, потрібно було пройти через компактний натовп, який складався з одного роззяви, котрий виявив гнів через те, що отак тривожать, тому почав кричати та штовхатися ліктем:

— Заспокойся! Не штовхайся, хлопче, все одно вже пізно, тут більше немає на що дивитися! — сухо порадив мені старигань, рукою закривши мені прохід, а я намагався ту руку відштовхнути, аби пройти.

Він таки погодився мене пропустити, волаючи, аби я випустив зі своїх зубів його палець.

— О, квіти! Ви такі люб’язні! — вигукнула Мама, котра лежала на ношах, її накрили якимось золотистим папером.

Її перемащене чорним, сірим і білим обличчя не видавалося стривоженим.

— Все в порядку, мої кохані, я спалила всі наші сувеніри, тож вони їх не отримають! Ох і гаряче там було, але все, вже все скінчилося! — виголосила вона цілком задоволено, виробляючи руками якусь сплутану хореографію.

На