Читати книгу - "До побачення там, нагорі"

крики товариша, це його підштовхувало. Він зайшов у кабінет, знаючи віддавна, де знаходиться те, що йому треба. Схопив ключ у шухляді справа, відкрив дверцята шафи. Йому потрібен шприц, а ще спирт та ампули морфіну. Якщо його зловлять — довго не розбиратимуться, це ж крадіжка військового майна! Перед очима виникла постать генерала Морійо та зловісна тінь лейтенанта Праделя...

«Хто тоді опікуватиметься Едуардом?» — з болем подумав він. Але ніхто не прийшов. Альберт вислизнув з кабінету, притискаючи до себе вкрадене. Він не знав, чи робить правильно, але оті крики... вони були нестерпними.

Перша ін’єкція була випробовуванням. Він часто допомагав медсестрам, але зараз усе довелося робити самому... Міняти постіль, жити в цьому пеклі, а тепер от ще й робити ін’єкції... Утримати хлопця, який кидається у відкрите вікно, — це вже неабищо, — думав він, готуючи шприц. А ще мити йому зад, нюхати сморід, а тепер колоти його — куди він уплутується?

Все пройшло не так уже й страшно. Підперши кріслом дверну ручку, щоб ніхто часом не зайшов, Альберт старанно розрахував дозу (вона мала би співвідноситися з наступною, яку зробить уже медсестра).

— От і добре, тепер тобі стане набагато легше...

І справді, йому полегшало. Едуард розслабився і заснув. Навіть поки той спав, Альберт продовжував з ним говорити. А ще думав про той примарний трансфер. І прийшов до висновку, що треба діяти з самого початку, себто піти в кабінет персоналу.

— Коли ти заспокоюєшся, — говорив він сплячому товаришу, — мене це навіть дивує. Але я не впевнений, що ти будеш розсудливим...

Йому нічого не залишалося, як знову прив’язати Едуарда до ліжка.

Покинувши палату й оглядаючись, він уздовж стіни кинувся бігти в розвідку, щоб якомога менше часу бути відсутнім.

— Оце так заявочка! — сказав капрал.

Його звали Гросжан. Кабінет персоналу був маленькою кімнаткою з крихітним віконцем. Тут було повно шаф, які ламалися під вагою тек на зав’язках. А за одним із двох столів, потопаючи в документах, списках, звітах, сидів пригнічений капрал Гросжан.

Він відкрив грубезну реєстрову книгу, вказівним пальцем, жовтим від тютюну, пройшовся по списку і пробурчав:

— Скільки поранених у нас тут — можеш собі уявити?..

— Можу.

— Що можеш?

— Можу уявити.

Гросжан підвів голову від своєї книги і прискіпливо на нього подивився.

Альберт подумав, що бовкнув зайве, і як тепер виправдатись? Але Гросжан знову потонув у своїх паперах.

— Чорт, я його знаю... Перікур?

— Точно, — сказав Альберт.

— Та знаю, що точно, але де він, той клятий...

Раптом він вигукнув:

— Є!

Щойно він здобув перемогу — це відразу було видно.

— Едуард Перікур! Я чув про нього! От! Я його знав!

Він розвернув книгу до Альберта, підкреслюючи товстим пальцем рядок унизу сторінки. Йому хотілося довести, що він таки має рацію.

— І що? — спитав Альберт.

— Ну от, твій малий є в реєстрі.

Він зробив натиск на слові «реєстр». У його вустах це звучало як вердикт.

— Те, що я тобі й казав! Я знав, я все пам’ятаю, чорти б усе це взяли...

— І що?

Капрал заплющив очі від задоволення і відкрив їх знову.

— Він тут зареєстрований, — постукуючи пальцем по книзі, казав він, — значить, має бути і направлення на транспортування.

— А куди воно йде, те направлення?

— У відділ логістики. А вже вони вирішують там із машинами...

Альбертові тепер треба було навідатись у відділ перевезень. Він уже був там двічі. Але не було там ні реєстраційної картки, ні направлення, жодного документа, який би стосувався Едуарда, — це вже було дивним. Він подивився на годинник. Решту він зробить потім, треба повернутися до Едуарда, напоїти його (йому ж треба багато пити, так казав лікар). Він розвернувся, але щось його зупинило. Чорт, лайнувся він. А може...

— Ти відносиш направлення логістикам?

— Так, — ствердив Гросжан. — Або хтось за ними приходить — по-різному буває.

— А ті, що стосувалися Перікура, хто забирав, не пам’я­таєш?

(Але відповідь йому вже була відома.)

— Так, звичайно. Якийсь лейтенант, не знаю, як його звати...

— Такий високий і худий...

— Точно!

— ...із блакитними очима?

— Саме так!

— Покидьок...

— Ну, цього я тобі вже не можу сказати...

— А оте направлення можна ще раз зробити?

— Це називається дублікатом...

— Гаразд, отой дублікат довго робити?

Гросжан був справді на своєму місці. Він присунув чорнильницю, узяв ручку і, піднявши її догори, сказав:

— Його можна зробити отак...

У палаті тхнуло гнилою плоттю. Едуарда справді треба було терміново забрати. Стратегія Праделя працювала. Він вирішив позбутися проблеми по-своєму. Для Альберта було недостатньо, що він мало не опинився перед воєнною радою. А от Едуард уже був майже на цвинтарі. За кілька днів він би просто згнив. А Праделю не потрібні зайві свідки його «героїзму».

Альберт сам передав дублікат у центр логістики. Йому сказали, що сьогодні вже запізно.

Час тягнувся безкінечно.

Молодий лікар пішов із лікарні. І невідомо, хто прийде на його місце. Залишалися хірурги, інші медики, яких Альберт не знав. Один з них