Читати книгу - "Бомбардир"

особливо стартова, рвоне з місця – і з кінцями. Техніка деяка вже тоді була, а витривалість у нього вроджена, від природи. Ну й удар з обох ніг… А головне – непоступливий, чисто скалка для суперника…

– Усе правильно,– кивнув я.– Він і зараз такий.

– А мені, Олексію, тоді просто прикро стало, розумієш? Пропадає талант! За тим, як він до мене відразу потягся, я здогадався, що хлопцеві бракує батькової уваги. Мені ж самому Господь дітей не дав… А його татусь на комбінаті працював. Робота пекельна, зарплата із затримками, часом по два-три місяці. Не дивно, що почав зазирати в чарку, і пішло. Бувало, що й синові перепадало під гарячу руку. Між запоями – наче нормальний мужик, похмурий тільки трохи… Мати? Вона в нього зовсім проста, безмовна й тиха, як мишка. Так і вийшло, що всім у домі було не до нього. Живий-здоровий – то й добре. Я одним із перших довідався, чим вони там із Сашком Іванцовим промишляють, але втручатися не став – я їм не суддя. А собі вирішив – усе. Як-небудь обійдеться вітчизняний футбол без якогось там Гайдука… Ну що, закінчимо?..

Він потягся до пляшки, а я машинально кивнув:

– Узагалі, я чув цю історію.

Мій співрозмовник навіть не поцікавився – від кого. Але, після того як чарки спорожніли, апетитно хрумкаючи кільцем цибулі, проказав:

– Чув, та не всю. Інакше не прийшов би до мене. Ну от: якось увечері Сергій постукав до мене. Адресу мою він уже знав. Стоїть на порозі, переминається. Я йому – заходь, мовляв, а він – ні, вийдемо надвір. Порада потрібна. Вийшли ми, присіли десь, і тут він мені видає всю цю історію. Про метал, про крадіжку мідного кабелю, про те, як їх засікли і як вивезли за місто. І про те, що їм з Іванцовим тепер доведеться безкоштовно на бандюків працювати невідомо скільки. Не хочу, каже. А якщо батько дізнається – ще гірше: вб’є. Що робити? – питає.

Я йому: «Іди спати, Сергію. І завтра носа на вулицю не потикай. Спробуємо розібратися».

З тим він і пішов.

Я прикинув так і сяк – не жарти. Вранці зібрався – і на ринок: там в одній кафешці вічно терлася вся ця блатна бригада. Одного – Вадимом звали – я ще пацаном знав: сусід мій, ми з його батьком приятелювали. Знайшов його, поговорили. Він виявився в курсі, навіть розпитувати не став – тільки кивав і слухав. Потім каже: добре, цього пацана – як там його звати? – я чисто з поваги до вас, В’ячеславе Івановичу, відмажу, хоч вони з приятелем поводилися не по понятіях. Але з однією умовою: щоб він нікому більше в місті на очі не траплявся, особливо з наших хлопців.

Я кажу: дякую, твій боржник. І просто звідти – до Гайдуків. День вихідний, татусь під мухою, але не особливо. Я йому: син ваш має талант, є шанс улаштувати його в спортінтернат. Тут недалеко – якихось вісімдесят кілометрів. Хлопцеві сам Бог велів у футбол по-справжньому грати. А він мені – якого хріна дурня клеїти, футбол нехай по телевізору дивиться. Закінчить дев’ять класів, піде в профтехучилище, а звідти – на комбінат, робітничу династію продовжувати. Що, питаю, хочеш для сина такої долі, як у тебе? Тут він розлютився, поліз із кулаками, а я розвернувся – і до дверей…

Саме дійшла черга до мого коньяку. Ми з фізруком по-швидкому змели зі столу посуд і їжу, він прополоскав чарки, нарізав лимон і повів далі:

– Влетіло Сергієві того дня серйозно, але я не з тих, хто так просто відступає. Зустрів його матір після роботи, знову почав розмову. Вона спочатку вперлася – як чоловік сказав, так і буде. Ну, тут уже я не став нічого приховувати – виклав усе. Син ваш, Ірино Андріївно, кажу, сплутався з місцевим криміналом. На ньому поки що тільки дрібні крадіжки, але якщо комусь знадобиться їх розкрутити – строк на малолітці йому відмотають по повній, заступатися нікому. Ці проблеми однією молитвою не розв’язуються, а якщо й далі так піде, то він і за верстат на комбінаті стати не встигне. Загалом, спортінтернат для нього тепер – порятунок. Подумайте, кажу, прикиньте «за» і «проти».

Наступного ранку вона сама до мене прийшла. Сказала: робіть як надумали, чоловіка беру на себе. А вам повік буду вдячна. Я відповів у тому дусі, що подяки мені ні до чого, просто радий допомогти здібному хлопцеві…

Через кілька днів повіз я його на перегляд до інтернату. Там у мене давні приятелі працювали, ще з «Колоса». Приховувати від них я нічого не став – так, мовляв, і так. Подивилися, погодилися, що хлопець і справді надзвичайно обдарований, і врешті взяли… Думаю, спершу Сергієві там було ох як непросто. Чужі стіни, чужі люди, жорсткі вимоги, сувора дисципліна. Від усього цього він давно відвик.

– І що ж – він дійсно більше не повертався додому?

– Чесно зізнаюся: це я попрохав, щоб його відразу взяли в діло й нікуди не відпускали. Він багато тренувався, поступово освоївся, а потім нове життя саме його повело. Тільки одного разу примчав буквально на кілька годин, забіг до мене, коротко доповів: мовляв, нормально живу, без проблем,– та й по всьому. Воно й на краще. І року не минуло після інциденту з бандюками, усе ще було свіже, друзяка його, Іванцов, і далі відпрацьовував «боржок», а на Сергія був смертельно ображений… Іванцов, до речі, через років зо два на зону таки сходив – за збройне пограбування, п’ятірочку отримав. А в Сергієві я не помилився – волі йому стало на все…

– І досі спілкуєтеся?

Мій співрозмовник знову хмикнув.

– Буває, телефонує. Щоправда, рідко. Але я не в претензії. Чим, власне, він мені завдячує? Один-єдиний раз попрохав про допомогу, та й то…

– А де тепер його мати?

– Ірина Андріївна? Уявлення не маю. За всі ці роки жодного разу більше її не зустрічав. Місто в нас мале, чесно скажу – навіть дивно…

По суті, я одержав більше, ніж розраховував. Навряд чи відставний фізрук додасть що-небудь істотне до того, про що я вже довідався. Настав час вибиратися звідси, поки ноги ще мене носять.

– Як діятимеш далі, Олексію? – поцікавився мій співрозмовник.

– З’їжджу до спортінтернату, поспілкуюся з людьми.

– А навіщо тобі туди тягтися?

– Тобто?

– Тільки час змарнуєш. Дам я тобі координати хлопця, який в одній групі з Сергієм навчався.