Читати книгу - "Samotni.com"

жменю цукерок і заходився швидко жувати. — Колись я їх найбільше любив. — Він розгриз чергову і схвально кивнув. — Вони були тільки на Різдво…

Шимон намагався уявити собі цього високого здорованя, який малим хлопчиськом нетерпляче крутиться під ялинкою, але йому забракло фантазії. Тож довелося повірити Шоґунові на слово, що безстрашний лев пустелі колись був маленьким, симпатичним хлопчаком. Досить ввічливим, щоб дістати «рачки» в різдвяному подарунку.

Чи тільки цукерки їх здружили? Чи, може, схожість життєвих спогадів?.. Згодом Шимон ніколи вже над цим не ламав голову. Вони завжди були разом. Навіть солдати жартували з цього приводу — мовляв, як подружжя. І так, аж поки повернулися. «Ми вдвох просто втекли від минулого, але кожен із нас по-своєму», — подумав Шимон, дістаючи з шухляди світлину, на якій вони стоять поруч, дивлячись в об’єктив. Молоді й засмаглі. Тоді ще повні мрій, горді з подарованого їм дару життя та блискучої нагороди, недбало вставленої у бавовняний мундир.

«Шкода, що я не зміг йому допомогти, — Шимон придивляється до обличчя Шоґуна. — Але як допомогти комусь, хто не може жити без ризику і страху? Я навіть не знаю, коли в ньому помер герой Америки і на його місце прийшов вічно п’яний валютник, відомий як Майор. Легенда половини світу, король ватаги малих злодіїв… Ще ніби мій друг, але вже чужа й далека людина…»

Він стає під вікном і, на мить замислившись, набирає з пам’яті кілька цифр на срібному екрані мобільного телефону.

— Привіт, товариш по нещастю, — кидає він у телефон. — У мене є прохання. Ні, я тобі не наказую! — Ґродський посміхається з несподіваною теплотою. — Але це дуже важливо для мене… Ідеться про твоїх маленьких солдатів… Я хотів би позичити одного з них. Його звати Віктор Мільнович. Звісно, ти отримаєш докладні інструкції. Залюбки розкажу тобі коли і чому…

Політ крука

— Вікторе, ти ще залишися. Хочу обговорити з тобою кілька справ.

Зося різко закрила щоденник, і хоча до дзвоника ще лишалося кілька хвилин, усі знали, що виховна година добігла кінця. Коли гучно поскладалися зошити, відгомоніли невимушені розмови і клас спорожнів, Віктор підійшов до її стола.

— Я пишаюся тобою, — посміхнулася вона ледь помітно. — Спливло два тижні — і будь ласка! Маєш лише один прогул. На фізкультурі…

— Я не міг довше залишатися у школі. Того дня у нас був лікар, — подивився він їй в очі.

— Розумію.

Зося зробила запис у відповідній графі.

— Сідай на хвилину, — попросила вона.

Він здивувався, що його не дратують її питання. Він міг би вважати їх нав’язливими. Ніхто не любить зізнаватися у скоєному. Але попри це хлопчина цілком легко вивертав перед нею душу. Він згадав призначені вчителями дати заліків. І відверто розказав їй про свої страхи. Більшість із них Зося спокійно розвіяла, пообіцявши виторгувати додатковий час на перемовинах.

— Найважче буде з географією… Пані Торфовець — це ж не мис Доброї Надії, — додав він, багатозначно посміхаючись.

— Я знаю, — похмуро кивнула Зося. — Давай ми відкладемо на потім «здобування мису», — промовила вона і зазирнула у свої записи.

Слово «ми» (в множині) полонило його серце. Простіше ділити свої біди на двох. Раптово він виявив, що йому і вдома бракує тієї «множини». Це тому, що він уживав «однину», піклуючись про бабусю.

— І ще одне… Я хотіла поговорити про мій предмет… Хочеш, я тобі допоможу?

— Ви маєте на увазі репетиторство? — жахнувся хлопчина. У домашньому бюджеті немає такої статті, як репетиторство. І, певно, не буде.

— Де там! Я говорю про звичайну допомогу! — вибухнула вчителька, трохи присоромлена його підозрами.

— Не знаю… — промимрив хлопець, намагаючись уникнути її погляду.

— Ось моя адреса, — вона хутко написала йому свою адресу на клаптику паперу. — Знайти легко. Приходь у суботу після обіду.

— Дякую.

Він потягнувся до рюкзака. Хотілося додати щось добре. Сказати їй, що вона ні на крихту не схожа на вчительку польської. Їй би бути художницею, що малює яскраві картини!..

— Вікторе…

Хлопець зупинився перед дверима.

— Може, мені й не треба так казати… — Він відчув у її голосі збентеження. — Але я хочу бути з тобою щирою… Ті твої приятелі… Ти знаєш, про кого я кажу…

Він мовчав, дивлячись вичікувально.

— Бережися.

— До побачення.

Коли він стояв біля дверей кабінету фізики, йому спало на думку, що вже давно ніхто так лагідно його не застерігав… «Бережися…» Ніби й нічого особливого, але в такому звичайному нагадуванні — кілограм турботи. От би хоч трохи такої ласки його матері, коли та телефонує. Замість тих «синочків» та інших солодкавостей, з яких він давно вже виріс. Але як мати мала б сказати йому: «Бережися», якщо їй і самій на все начхати?

— Вікторку, це ти?

Хлопчина легенько зачинив двері ногою.

— Привіт, бабусю!

Він став біля її ліжка. Старенька усміхалась очима, не подавала знаку, але хлопець помітив, як важко вона хапає повітря сухими губами. Він укрив її ще одним пледом і широко відчинив вікно.