Читати книгу - "Вітер часу"

яку Володя створив у будиночку, збудованому при керносховищі. Найбільше їх цікавили перспективи виявлення родовищ і напрямок подальших робіт.

Минув тиждень, і головний геолог Об’єднання попросив усіх інженерів, геологів і геофізиків, зібратися в камеральці. Він підбив підсумки, сказав, що результати робіт поки що не вражають, хоч надії існують.

– Видно, ви цього року ще складете проект робіт на наступний рік, але якщо родовища не буде, той рік буде останнім. Ваша експедиція приносить тільки збитки Об’єднанню, – заключив він.

Проте відмітив згуртованість колективу, добру роботу і оптимізм керівництва експедиції.

– Це дає надію на позитивні результати, – підсумував куратор.

Головний геолог з ним погодився. Ввечері вони запросили до себе в готель начальника експедиції, Володю, Мішу і головного інженера, який відав бурінням, гірничими роботами і транспортом. Головний геолог Об’єднання пив горілку, а куратор не пив нічого. Знаючи уподобання головного геолога, начальник експедиції замовив пару пляшок «Посольської» і пристойну закуску. Посиділи в неформальній обстановці, начальство обіцяло допомогу – нові автомашини, холодильники, більше практикантів. Ранком вони улетіли. Виходило, що Володі нема чого летіти в Ташкент, оскільки усі питання вирішили на місці. Але за пару днів він прийшов до Юрія Павловича і повідомив, що йому на два-три дні треба в Ташкент у особистих справах.

Рано вранці він поїхав водовозкою до роз’їзду, щоби встигнути на ранішній потяг Учкудук-Навоі, а потім пересів на потяг Навої-Ташкент. Наступним ранком він вийшов на вокзалі в Ташкенті і поїхав до Жені, бо свою квартиру він і Міша влітку не орендували. Женя був удома, місце на канапі знайшлось.

Володя не отримав листа від Анжели, тому вирішив шукати її в університеті. Наступного дня він прийшов до деканату її факультету, але з’ясувалось, що усі вже у відпустках, адже студенти останнього курсу захистили дипломи, а молодші пішли на канікули.

– Куди ж розподілили Анжелу Сон? – поцікавився Володя у секретарки деканату.

– Вона взяла вільний диплом. Сказала, що одружується і працюватиме за місцем роботи чоловіка.

«Чому ж вона мені не написала? – гадав Володя. – Може лист загубився?».

– Чи маєте ви домашню адресу Анжели? – з надією спитав він.

– Маємо, але документи ми вже здали до архіву, а завідувачка архівом у відпустці.

– Але, може бути, вам відома яка-небудь подруга Анжели, яку не важко знайти?

Секретарка замислилась.

– Є одна білявка, Валерія Семенова, адресу я теж не знаю, але вона часто буває у «скельці», що у сквері Революції.

«Як же я сам не здогадався?», – подумав Володя, подякувавши секретарці, і швидко попрямував до скверу, який знаходився недалеко від університету.

У «скельці» було мало людей, Володя відразу помітив білявку, яка була у Жені разом з Анжелою. Він сів до неї за столик, де були ще дві дівчини.

– Привіт, – відразу взявся до справи Володя, – ти, чи що, Валерія Семенова?

– Так, це я. Анжела тобі листа залишила.

– Вона обіцяла написати, коли отримає диплом.

– Вона писала, чекала тебе два тижні після захисту, потім поїхала.

– Куди?

– Мабуть, в Алма-Ату. Приїздила зйомочна група з Алма-Атинської кіностудії, ми познайомилися тут, у «скельці». Запропонували мені і Анжелі їхати з ними, вони хотіли нас знімати у фільмі. Ми відмовились, але потім, коли ти не приїхав, Анжела вирішила їхати з ними, щоб мати не віддала її заміж.

– Я не отримав листа від Анжели, написати їй не міг, адреси не знаю. А тут ще й начальство приїздило, не міг раніше приїхати. Адресу вона тобі не залишила?

– Ні, вона не знала, де буде мешкати. Там фільм про громадянську війну збирались знімати, щось про партизанів, про Колчака. Анжела мала грати китаянку, тоді ж китайці воювали на боці червоних. Може вона мені напише, тоді я скажу Жені.

Володя засмутився, він аж ніяк не розраховував, що Анжела поїде. Не схотів сидіти у «скельці», узяв у Валерії заклеєний конверт, на якому було написано «Володі», і вийшов у сквер. Валерія зі своїми подругами залишилась.

Володя знайшов лавку, на якій раніше сидів разом з Анжелою, сів і з надією відкрив конверт.

«Любий Володю, – писала Анжела крупним почерком, – я тобі надіслала листа, але не отримала відповіді. Може ти забув про мене? Я завжди пам’ятатиму тебе, ти перший, кого я покохала. Вибач, що так швидко усе трапилось, я боялась, що мене примусять одружитись з собачником, і не хотіла, щоби нелюбий був у мене першим. Я розумію, що не підхожу тобі, але ж так добре було з тобою! На жаль, доводиться їхати з Ташкенту, вибач, що не дочекалась. Я пам’ятаю про тебе і напишу, коли матиму свою адресу. Дуже за тобою скучаю, цілую багато разів. Твоя Анжела».

Володя декілька разів перечитав листа. «Могла ж до мене приїхати, адреса у неї була. Не наважилась, мабуть, – подумав. – Напишу листа до Алма-Атинської кіностудії, до відділу кадрів. Якщо її взяли на роботу, то, вірогідно, знайдуть». З цією думкою він поїхав до Жені, попрощався і відправився на вокзал. Увечері він поїхав в Навої, ранком вже був там і сів на робочий потяг Навої-Учкудук.

З’явившись в експедиції, Володя відразу пішов у камералку до Міши.

– Щось ти швидко, – здивувався Міша. – Один приїхав?

– Один.

– Я вважав, чесно кажучи, що привезеш Анжелу, вона ніби вже отримала диплом?