Читати книгу - "Місто кісток"

біле мереживне віяло в руці та темну прогалину рота, коли та говорила.

– Твоя мати, – сказала Доротея, – наробила такого страшнючого галасу. Що вона робить? Переміщує меблі?

– Не думаю.

– І світло над сходами перегоріло, ти помітила?

Доротея постукала віялом по підлокітнику крісла: – Чи не могла б твоя мама попросити свого хлопця замінити лампочку?

– Люк не…

– Віконце нагорі також необхідно вимити. Воно брудне. Не дивно, що тут майже непроглядна темрява.

«Люк – не власник цих квартир», – хотіла сказати Клері, та промовчала.

Це було характерно для літньої сусідки. Якось Люк погодився замінити їй лампочку, то вона попросила його зробити ще цілу низку речей, зокрема принести продукти і позатирати шви в її душовій. Одного разу стара змусила Люка порубати сокирою старий диван, щоб вона змогла винести його з квартири, не знімаючи двері з петель.

– Я запитаю, – зітхнула Клері.

– Ото ж бо й воно. – Доротея згорнула віяло помахом руки, голосно ним клацнувши.

Непевні відчуття Клері тільки збільшилися, коли вона наблизилася до своєї квартири. З незамкнених, ледь відчинених дверей на сходовий майданчик лився клиноподібний потік світла. З острахом дівчина розчахнула двері.

Все світло у квартирі було ввімкнене. Лампи яскраво горіли. Світло різало очі. Як завжди, мамині ключі та її рожева сумочка лежали на невеликій кованій залізній поличці біля дверей.

– Мамо? – покликала Клері. – Мамо, я вдома.

Відповіді не було. Вона зайшла до вітальні. Обидва вікна були відчинені. Тонкі білі фіранки тріпотіли на вітрі, мов неспокійні примари. Лише тоді, коли вітер вщух і штори вгамувалися, Клері помітила, що диванні подушки розкидані по кімнаті. Деякі з них були розірвані, а наповнення валялося на підлозі. Книжкові полиці з усім їхнім вмістом були перекинуті. З розчиненої лавочки для фортепіано вивалилися мамині улюблені збірники з нотами.

Найстрашніше виглядали картини. Кожна з них була вирізана з рами та розірвана на смужки, що лежали по всій підлозі. Напевне, це зробили ножем: полотно майже неможливо порвати голими руками. Порожні рами нагадували обгризені кістки. З грудей Клері вирвався крик:

– Мамо! Де ти? Мамусю!

Вона не називала Джоселін «мамусею» з восьми років.

Коли Клері побігла на кухню, серце ледь не виплигувало з грудей. Там нікого не було. Двері шафки були відчинені. Там лежала розбита пляшка з-під соусу «Табаско», на лінолеум скапувала червона пекуча рідина. Її коліна стали ватними. Дівчина розуміла, що потрібно втікати з цієї квартири, дістатися телефону та подзвонити в поліцію. Але все це здавалося далеким. Спершу їй треба знайти свою маму та переконатися, що з нею все гаразд. А якщо то були грабіжники, а якщо мама оборонялася?

«Які це грабіжники не прихоплять із собою гаманець, телевізор, dvd-плеєр чи дорогі ноутбуки?»

Клері стояла біля дверей маминої спальні. На мить їй здалося, що принаймні цю кімнату не зачіпали. Клаптикове покривало, яке Джоселін зробила власноруч, лежало на ковдрі акуратно складене. На тумбочці біля ліжка – фото: п’ятирічна Клері сяяла щербатою усмішкою, личко обрамлене рудуватим волоссям. Вона розчулено схлипнула. «Мамо, – заплакала вона в душі, – що з тобою сталося?»

А у відповідь – тиша. Ні, не тиша, – квартиру струснув шум, від якого у Клері аж мурашки побігли. Наче щось перевернулося й упало на підлогу з глухим стуком. За цим почулося якесь шаркання, чвакання, що наближалося до спальні. Шлунок стиснувся від страху. Клері зірвалася на ноги й повільно повернулася.

На якусь мить їй здалося, що дверний прохід порожній, і дівчина відчула полегшення. Та потім подивилася вниз.

По підлозі плазувало воно – довге лускате створіння з безліччю плоских чорних очей, посаджених якраз посередині передньої частини куполоподібного черепа. Істота нагадувала гібрид алігатора й стоноги з товстою пласкою мордою та колючим хвостом, що грізно цьвохкав з боку в бік. Множинні ноги зібралися докупи. Монстр готувався до стрибка.

З Клері вирвався крик. Вона похитнулася назад, спіткнулася і впала саме тієї миті, коли істота кинулася на неї. Дівчина перевернулася на бік – і монстр, гепнувшись за кілька сантиметрів, ковзнув по підлозі, залишаючи кігтями глибокі борозни. З його горла чулося низьке гарчання.

Вона схопилася на ноги й кинулася в коридор, та створіння рухалося швидше. Воно стрибнуло на стіну над дверима і повисло над ними, як гігантський розлючений павук, дивлячись на неї згори вниз усіма своїми очиськами. Він повільно роззявив пащеку, демонструючи ряд отруйних зубів, з яких капала зеленувата слина. Довгий чорний язик з’являвся і зникав у пащі з клекотом і шипінням. Клері із жахом зрозуміла, що ці звуки були словами.

– Дівчисько, – прошипів монстр. – Плоть. Кров. Їжа, їсти…

Істота почала повільно сповзати по стіні. Клері раптом відчула, що жах змінився на крижаний спокій. Створіння вже злізло на долівку й підповзало до неї. Задкуючи, вона схопила з комоду важку фотографію в рамці (вона з мамою і Люком у Коні-Айленді біля атракціону з електромобілями) і жбурнула її в монстра.

Фотографія поцілила йому в черево й відскочила