Читати книгу - "Пришестя роботів: техніка і загроза майбутнього безробіття"

робочого часу, корпоративний сектор вийшов з кризи «продуктивнішим, прибутковішим, із кишенями, повними грошей, і необтяжений боргами» [19]. Протягом Великого Спаду корпорації добре навчилися виробляти більшу кількість продукції, натомість наймаючи меншу кількість робітників. У 2011 році великі компанії згенерували загалом 420 тис. дол. доходу на кожного найнятого працівника, що склало 11 % зростання порівняно з 378 тис. дол. за 2007 рік [20]. Починаючи з 2006 року, витрати компаній зі списку S&P 500 на нові підприємства й обладнання зросли вдвічі, повернувши капітальні інвестиції, як процентну частку доходу, на докризовий рівень.

Опісля Великого Спаду корпоративні прибутки як процентна частка всієї економіки (ВВП) теж злетіли до небес. (Див. рисунок 2.4.) Зверніть увагу, що попри різке падіння прибутків під час економічної кризи 2008–2009 років, швидкість, із якою відновилася прибутковість, стала безпрецедентною порівняно з усіма попередніми кризами.

Падіння частки національного доходу, що припадає на робочу силу, жодним чином не обмежується Сполученими Штатами. У своїй дослідницькій роботі, яка була оприлюднена в червні 2013 року [22], економісти Лукас Карабарбуніс і Брент Найман, обидва — з бізнес-аспірантури Бута при Чиказькому університеті, проаналізували дані з п’ятдесяти шести різних країн і дійшли висновку, що в тридцяти восьми з них сталося істотне падіння частки національного доходу, що припадає на робочу силу. Дослідження, здійснене цими авторами, фактично, продемонструвало, що в Японії, Канаді, Франції, Італії, Німеччині та Китаї — скрізь зазначене падіння було протягом десятилітнього періоду навіть сильнішим, аніж у Сполучених Штатах. А падіння трудової частки в Китаї, країні яку ми звикли вважати такою, що «всмоктує» в себе всю роботу, що є у світі, було особливо різким — утричі швидшим, аніж у Сполучених Штатах.

Карабарбуніс і Найман дійшли висновку, що таке падіння трудової частки в усьому світі стало результатом «зростання ефективності в основних виробничих секторах, яке часто відбувалося завдяки прогресу інформаційних технологій та приходу доби комп’ютерів» [23]. Автори зазначали також, що стабільна частка національного доходу, яка припадає на робочу силу, продовжує бути «фундаментальною особливістю макроекономічних моделей» [24]. Іншими словами, економісти, схоже, не тільки не спромоглися повністю усвідомити наслідки того розриву між зростанням продуктивності й зростанням зарплати, який почався приблизно в 1973 році; вони, вочевидь, і досі радісно продовжують вмонтовувати закон Боулі в ті формули, які використовують для моделювання економіки.

Зменшення частки тих, хто працює

З’явилася ще одна окрема тенденція: зменшення частки з­айнятого населення. Опісля економічної кризи 2008–2009 років часто зазначалося, що показник безробіття падає не завдяки створенню великої кількості нових робочих місць, а тому, що розчаровані робітники взагалі припиняють пошуки роботи й покидають лави представників робочої сили. На відміну від показника безробіття, який враховує лише тих людей, котрі займаються активними пошуками роботи, зменшення частки тих, хто працює є графічною ілюстрацією, що відображає кількість робітників, які втратили надію.

Як показано на рисунку 2.5, показник частки зайнятого населення різко зріс протягом 1970–1990-х років, оскільки до лав робочої сили стрімко долучилося безліч жінок. Ця загальна тенденція приховує той вагомий факт, що процент чоловіків серед працівників постійно знижувався, починаючи з 1950-х років, упавши з піку 86 % до 70 % станом на 2013 рік. Показник жінок-працівниць сягнув свого піку в 60 % у 2000 році, а того ж самого року загальна частка зайнятих склала 67 % [26].

Відтоді частка тих, хто працює, невпинно знижувалася. І хоча цей процес частково пояснюється виходом на пенсію представників повоєнного буму народжуваності, а також частково тим, що молодші робітники намагаються отримати якомога кращу освіту, ці демографічні тенденції жодним чином не дають можливості збагнути, чому це падіння відбувається. Показник частки зайнятих дорослих віком від двадцяти п’яти до сорока чотирьох років (тих, хто прожив достатньо довго, щоб закінчити середню школу та навіть ВНЗ, однак недостатньо довго, щоб вийти на пенсію) знизився з 84,5 % у 2000 році до трохи більше 81 % у 2013 році [27]. Іншими словами, як загальний показник частки зайнятих, так і показник частки зайнятих серед дорослих максимально продуктивного віку знизилися майже на 3 %, починаючи з 2000 року, і близько половини цього падіння припало на період, що передував початку фінансової кризи 2008 року.

Зниження частки працюючих супроводжувалося вибухом кількості заявок на отримання соціальної допомоги з програм соцзабезпечення інвалідів, тобто програм, призначених для допомоги робітникам, які зазнали каліцтва. Протягом 2000–2011 років кількість заявок зросла майже вдвічі — з 1,2 млн щороку до близько 3 млн щороку [28]. Оскільки даних про серійні каліцтва, що сталися на підприємствах на порубіжжі століть, не надходило, багато аналітиків підозрюють, що програмами з допомоги інвалідам зловживають ті, хто користується ними як чимось на зразок вимушеної, та все ж гарантованої програми страхування від безробіття. Зважаючи на все зазначене вище, цілком зрозуміло, що покинути лави працівників людей змушує дещо інше, а не лише демографічні чинники та чинники, пов’язані з циклічністю розвитку економіки.

Зменшення кількості створюваних робочих місць, подовження тривалості економічного відновлення без залучення додаткової робочої сили та різке зростання тривалого безробіття