Читати книгу - "Створи щось. Історії, які неможливо (не) прочитати"

Алана По, який каркає англійською. Цей спів — це трелі та рулади, що їх неначе виводить кенар; звуки занадто неможливі для того, щоб у горлі гуртуватися в дієслова та іменні частини мови. Цим співом ми можемо впиватися, не розуміючи його. І можемо його обожнювати, не відаючи, що він означає. Цей спів, котрий переноситься як телефонами, так і телебаченням, лунає одночасно для всіх нас, усіх у цьому світі. Цей голос до того божественний, що просто ллється на нас відкілясь зверху.

Більше того… цей голос огортає все довкола, не залишаючи жодного місця для страху. Її пісня перетворює всі наші вуха на єдине вухо.

Та це ще не зовсім кінець. На кожному телеекрані — я, і я упріваю аж так сильно, що один електрод повільно зісковзує з моєї скроні. Це, поза всяким сумнівом, не той щасливий фінал, який я собі уявляв, але порівняно з тим, з чого почалася ця історія: з Ґрифіна Вілсона у кабінеті медсестри з гаманцем у зубах, наче з пістолетом… утім, для початку історії згодиться.

Невдаха

Це шоу геть не змінилося відтоді, як ти лежав удома з високою температурою й увесь день дивився телевізор.

Це не «Сторгуймося». Це не «Колесо Фортуни». Тут ти не побачиш Монті Голла, це не передача з Петом Сейджеком[60]. Це інше шоу, в якому гучний, дзвінкий голос викликає тебе з аудиторії на ім’я й каже: «Спускайтеся на сцену, ви — наступний учасник», і якщо ти вгадаєш вартість упаковки півфабрикатів «Райс-е-роні», то виграєш тижневу поїздку до Парижа.

Оте шоу. І приз ніколи не буде чимось корисним, як то пристойний одяг, музика чи пиво. Призом завжди буде якийсь пилосмок або пральна машина, і ти б зрадів такому виграшу, якби був, скажімо, домогосподаркою.

Зараз «піковий тиждень», і за традицією всі охочі вступити до організації грецьких літер «Дзета дельта»[61] замовляють собі великий шкільний автобус і їдуть на якусь телестудію, аби взяти участь у цій вікторині. За правилами, всі дзета-дельти мають бути вдягнені в однакові червоні футболки, на яких методом шовкографії надруковані чорні грецькі літери дзета, дельта й омега. Спершу треба прийняти марочку «Привіт, кицю»[62], може, пів-марки, а тоді чекати на спалах. Вона схожа на звичайні паперові марочки з надписом «Привіт, кицю», і її треба розсмоктувати й ковтати, тільки насправді це марка з «кислотою».

Ось, що відбувається: дзета-дельти розсаджуються такою собі червоною латкою посеред аудиторії, а тоді кричать і верещать, аби потрапити в телевізор. Це вам не «Гамма-стегно-згама». Це вам не «Лямбда-безноса-лярва». Це «Дзета дельта», всі хочуть бути на їхньому місці.

Як подіє кислота — чи в тебе зірве дах, чи ти покінчиш життя самогубством, чи з’їси когось живцем, — ніхто тобі не скаже.

Так повелося.

Відтоді як у далекому дитинстві тебе била лихоманка, вибір учасників цієї вікторини не змінюється — дзвінкий голос обов’язково викличе якогось морпіха США в парадній формі з латунними ґудзиками. Там завжди буде чиясь стара бабця в спортивному светрі. Завжди буде іммігрант з якогось далекого краю, що ти не розбереш і половини того, що він говорить. Завжди буде якийсь фізик-ядерник зі здоровим черевом і нагрудною кишенею сорочки, повною кулькових ручок.

Саме такою ти й запам’ятав цю гру, тільки тепер ти вже дорослий… і всі дзета-дельти починають на тебе верещати. Вони мружаться й так голосно верещать, що аж очі ріже. Вони перетворюються на суцільні червоні футболки й роззявлені роти. Їхні руки випихають тебе з місця, проштовхують у прохід між рядами. Дзвінкий голос вимовляє твоє ім’я й наказує спускатися на сцену. Ти — наступний учасник.

У роті лежить «Привіт, кицю», на смак — як рожева жувальна гумка. Це та сама «Привіт, кицю», ходовий товар, без усілякого полуничного чи шоколадного присмаку, як буває, коли чийсь брат «варить» ночами в природознавчому корпусі, де працює прибиральником. Потім паперова марка застрягає в горлі, тільки тобі не хочеться ремиґати на телебаченні, а тим паче назавжди залишитися таким на відеозаписі, що його передивлятимуться незнайомці.

Усі глядачі повертають голови, аби подивитися, як ти, спотикаючись, сунеш униз проходом у своїй червоній футболці. Усі телекамери беруть тебе крупним планом. Усі плескають — так само, як у твоїх спогадах. Вогні — яскраві, мов у Лас-Вегасі, — освітлюють кожен предмет на сцені. Це щось новеньке, хоча ти вже мільйони й трильйони разів бачив, як воно відбувається, тож просто на автоматі займаєш вільний стіл поруч із морпіхом.

Ведучий цього шоу, який у жодному разі не є Алексом Требеком