Читати книгу - "Вовк-тотем"

радіо, отримати той приз? Якщо ви переб’єте всіх вовків, то куди піде твоя душа після смерті? Чи може ти хочеш, як ханець, зруйнувати після смерті шмат степу, відняти в нього шмат землі й бути похованим на поживу хробакам? Твоя душа тоді не підніметься до Тенґера, — Старий зітхнув і продовжив: — Коли я минулого разу їздив до хошуну[24] на збори, то почув, як старі люди з південних колгоспів жалілися, що вже півроку не бачили вовків і хочуть переїхати жити до Орхону…

Лхамжав зсунув на потилицю свою лисячу шапку й сказав:

— Якщо не вірите мені, запитайте в Бата — він же ваш син і ви йому повинні довіряти — чи я прагну прославитися як мисливець на вовків?! Тоді, коли ці кореспонденти з аймаку[25] прийшли до табуна мене шукати, Бат теж там був, тож якщо не вірите, запитайте в нього, чи я не називав удвічі меншу цифру?

Старий повернувся до Бата й запитав:

— Було таке?

— Було, — відповів Бат, — однак ті кореспонденти не повірили, бо вони на закупівельній станції дізналися, скільки вовчих шкур продав там Лхамжав. Ви ж і самі знаєте, що коли вполюєш вовка, то про ціну домовляєшся згідно з якістю хутра, а на закупівельній станції ще й видають у нагороду 20 патронів. Тож ті кореспонденти знайшли чеки й порахували, а коли повернулися до аймаку, то оголосили по радіо, що Лхамжав незабаром наздожене Буха. Бідний Лхамжав так злякався цього, що після того просив когось замість нього віднести хутро на закупівельну станцію.

Старий насупився:

— Ви вдвох найбільш жорстокі до вовків. На всьому пасовищі ви вбили їх найбільше.

Бат же заперечив йому:

— Однак нашим табунам дісталися пасовища, найближчі до Зовнішньої Монголії, там багато вовків, і якщо їх не вбивати, то з-за кордону їх прийде ще більше, і тоді від коней і лошат зовсім нічого не залишиться!

Старий знову запитав:

— А як це ви зараз удвох сюди прийшли й залишили Чжана Цзіюаня самого сторожувати табун?

— Уночі вовків багато, тож ми сторожували в його зміну, а зараз він би один і не підняв дзерена, тож краще вже ми вдвох.

Сонце в степу взимку високо не піднімається, навіть навпаки — здається, що воно притягується до землі. Синє небо стає білим, і білою ж здається трава, від якої відбивається сонячне проміння. Снігова кірка трохи підтає і перетворюється на безмежне біле дзеркало. Натовп людей, зграя собак і череда возів у потужному білому світлі перетворюються на тіні. Усі чоловіки надягають чорні окуляри, а жінки й діти затуляють свої очі манжетами-підковами. Декілька чабанів, які вже мають снігову сліпоту, щільно стуляють повіки, однак і в них течуть сльози. Проте в собак очі, як і раніше, широко розплющені, вони стежать за зайцями, що стрибають удалині, або, опустивши голови, винюхують на дорозі свіжі сліди лисиць.

Ближче до місця облави собаки помітили на засніженому схилі рештки вчорашнього побоїща і з гавкотом кинулися вперед. Ті з них, які були голодними, накинулися на залишки м’яса й маслаків, загублені вовками, але Бар і декілька відомих і великих мисливських собак бригади, настовбурчивши хутро на загривках, скрізь винюхували на снігу вовчі «мітки» і повільно поводили очами, по-своєму ретельно розмірковуючи й оцінюючи кількість і реальні сили вовчої зграї, а також хто саме з ватажків тут був. Біліґ казав, що Бар знає майже всіх вовків в Орхонському степу, так само, як і вони його знають. Побачивши, як настовбурчився загривок Бара, люди могли визначити, що вовчі сили були чималими.

Вершники один за одним в’їжджали на місце облави й, опустивши голови, ретельно розглядали сліди на землі. Від більшості дзеренів, що померли на гірському схилі, вовки лишили тільки голови й дебелі маслаки. Біліґ, указуючи на відбитки вовчих лап на снігу, сказав:

— Учора вночі сюди приходили ще декілька зграй вовків, — і вказуючи на декілька жовто-сірих шерстинок, продовжив: — Дві зграї ще й побилися між собою. Вочевидь, зграя по той бік прикордонних стовпів теж відчула запах дзеренів і прибігла на нього. У них їжі менше, тож вони й зліші.

Вершники нарешті дісталися гірського хребта і, ніби побачивши ріг достатку, почали схвильовано й безладно кричати, а також розмахувати шапками до возів, що петляли позаду. Ґасмаа першою зістрибнула з воза й маленькими кроками побігла вперед, тягнучи за собою вола. За нею те саме зробили й інші жінки, щосили підганяючи своїх волів. Воли без їздців пішли швидше, і колона возів нарешті помітно зрушила з місця.

Очі Лхамжава ледь не вискочили з орбіт, коли він побачив, що коїться внизу:

— Оце так! Ця зграя вовків — просто жах! Загнали таких старих дзеренів! А ми — конопаси й чабани — позаминулого року вдвадцятьох ледь не втратили коней, а змогли загнати тільки тридцятьох!

Старий Біліґ зупинив коня, приставив до очей бінокль і почав ретельно оглядати сніговий вир й навколишні гори. Інші вершники також зупинилися й розглядалися навсібіч, чекаючи, поки Старий заговорить.

Чень Чжень також дивився в бінокль. Біля підніжжя схилу лежала та сама снігова западина, яка поглинула незліченну кількість дзеренів і, можливо, поховала давніх воїнів. Серце западини виглядало відносно рівним, ніби велике високогірне озеро, закуте в кригу і вкрите снігом. Але в багатьох місцях на схилах поряд із цим «озером» виднілися рештки дзеренів. Проте найбільш жахливими були сім-вісім жовтих плям у середині «озера», які ще ворушилися — Чень Чжень чітко бачив, що це — дзерени,