Читати книгу - "Війни художників"

Французькій республіці

Я. З. Суріцу

Я прийняв французького повіреного Паяра, який зробив заяву від імені уряду Французької республіки стосовно вас:

«Уповпред Суріц передав на телеграф телеграму на ім’я Сталіна. Ця телеграма була затримана цензурою, тому що в ній були вирази: «плани англо-французьких паліїв війни зазнали невдачі», «СРСР залишається неприступною фортецею, об яку в майбутньому розіб’ються чорні задуми англо-французьких ворогів соціалізму».

Як заявив Паяр, французький уряд вважає, що використання уповпредом у відкритій телеграмі таких виразів є втручанням у французьке політичне життя, що «Суріц більше не буде вважатися персоною ґрата Французьким урядом» і що Французький уряд просить Радянський уряд «покласти кінець місії Суріца при Французькому уряді».

Відзначаю, що Ви зробили неправильно, не повідомивши в НКІС про затримку цензурою Вашої телеграми, не говорячи вже про те, що Вам не варто було надсилати подібну телеграму поштою.

Радянським урядом найближчим часом буде ухвалено рішення про припинення вашої місії в якості повноважного представника.

Молотов

* * *

19 березня 1940 року, 14 год. 15 хв.

Москва

На терасі кафе «Ленінський жовтень» раптом зазвучала пісня:

Взвейтесь кострами, синие ночи, Мы — пионеры, дети рабочих…

Повз кафе йшов маршем загін піонерів у червоних галстуках.

— Рівняння на прапор! — вигукнув правофланговий, і піонери, притиснувши ліву руку до стегна, дружно відсалютували двом величезним червоним прапорам, що висіли біля входу в виставковий павільйон, — одному зі свастикою, другому — із серпом і молотом.

Пройшовши далі, вони почали хором вигукувати:

— Раз-два, Ленин с нами. Раз-два, Ленин жив. Раз-два, више знамя, пионерский колпектив!

— Чув, що говорить молоде покоління? — запитав Берзін, кивнувши у бік піонерського загону, який віддалявся під дріб барабана. — «Раз-два, Ленин с нами». А ти, значить, приймаєш виставку фашистів?

— Націонал-соціалістів, не плутай. Фашисти в Італії, — виправив Гущенко. Пояснив: — Виставку сучасного мистецтва націонал-соціалістичної Німеччини й її авторів — німецьких художників. — Розвів руками. — Наших союзників…

— Тебе це не дивує? Вчора ще фашисти, вибач, націонал-соціалісти були паліями війни. Ми воювали з ними в Іспанії. А сьогодні… — Берзін озирнувся, нахилився до Гущенка. Тихо мовив:

— Як на мене, коричневий і червоний дуже зблизилися. Можна сказати, що червоний — це недозрілий коричневий. І він поступово дозріває…

— Справді, нечувані метаморфози, — погодився Гущенко. — Виставка художників Третього рейху в Москві. Від німецької сторони виставку курують особисто Ріббентроп і частково навіть сам Гітлер. Потім буде подібна виставка у Берліні. Ось поглянь… — Гущенко кивнув у напрямку виставкового павільйону навпроти кафе.

На фасаді виставкового павільйону, окрім червоних прапорів зі свастикою і серпом та молотом, було, справді, дещо незвичне для Москви. Весь фасад був оповитий величезним червоним полотнищем із чорною свастикою на білому полі.

Берзін гірко посміхнувся. Хитнув головою:

— Англійці лютують від цієї дружби.

— Тут люди теж цього не розуміють. Спочатку Гітлер був палієм війни, тепер — став добрим другом, — стенув плечима Гущенко.

— А як же обласканий Микола Тихонов? — зауважив Берзін і процитував:

Уходит лондонец в своє бомбоубежище, Плед по асфальту мокрый волоча, В его кармане — холодок ключа От комнат, ставших мусором колючим. Мы свой урок еще на картах учим, Но снится нам зкзамен по ночам…

— Сьогодні це небезпечні рядки. За такі вірші можна опинитися в таборі на Колимі, — з гіркотою в голосі зауважив Гущенко. — Думаєш, цей союз надовго?

— Є різні думки. Я прочитав в Англії книгу якогось Ернста Генрі «Гітлер проти СРСР», де прогнозувався напад Гітлера на нас.

— Хіба це можливо? — здивувався Гущенко. — Зараз у мене таке враження, що цей союз назавжди.

— Навряд чи, — хитнув головою Берзін.

— А ти яким боком до виставки? — запитав Гущенко.

— Для мене самого це дивина. Викликали з Англії. Тиждень чекав. Дадуть нове призначення чи посадять, — коли Берзін це говорив, його обличчя наче застигло, перетворилося на беземоційну маску. На обличчя людини, що готова до будь-якого, навіть найгіршого, варіанту розвитку подій.

— Чому так песимістично?

— Ти знаєш… Тобі як старому бойовому товаришу можу сказати відверто. Половина тих, кого відкликали переді мною, вже сидить. Про декого — ні слуху ні духу. Люди просто зникли. Друга половина розстріляна. Думаю, мені недовго залишилось. Ось підійшов офіціант, а я подумав: так колись він підійде, приставить пістолет до лоба і скаже: «Я з НКВС, вас заарештовано, руки за голову». Ті хлопці дуже винахідливі й здатні на подібні фокуси.

— А може, якщо відразу не взяли, то пронесло? — з надією запитав Гущенко.

— Ні, просто бюрократична машина працює інерційно, — заперечив Берзін. Махнув рукою. Жест, напевне, означав: будь що буде. — Вони знають, що я вже в СРСР, нікуди не подінуся, а значить, можна не поспішати.

— То чому ж ти повернувся? — не міг зрозуміти Гущенко.

— Дружина, син. Тоді взяли б їх. Хай уже краще мене.

— А звинувачення? Повинні