Читати книгу - "Літак підбито над ціллю"

залізницею проходить велика кількість санітарних поїздів, переповнених пораненими. Старий зрозумів — днями гітлерівців виметуть і з цих місць. Син збирався тікати з фашистами.

Повертаючись додому, старий весь час з розпачем думав, як він виправдовуватиметься перед Радянською владою за те, що син служив у поліції і за те, що й сам він жив у дружбі з гітлерівцями.

«А що коли сховати, врятувати цього льотчика?. Звичайноі так і зроблю», — миттю вирішив він, і на його обличчі засяяла лагідна посмішка.

— Чого ж стоїш? Проходь, сідай, коли зайшов, — запросив хазяїн. — Тільки хто ж у гості із зброєю ходить? — І відразу спитав: — Що там чувати, чи далеко наші? Чи скоро прийдуть?

— А ти, мабуть, не дочекаєшся? — посміхнувся Георгій і, вдивляючись в обличчя старого, намагався піймати його ухильний погляд. «Хитрує, зрадить», — подумав льотчик.

— Днів за три-чотири тут будуть, — сказав він.

Хазяїн удав, що він дуже радий.

— От добре! Цей час можеш перебути в мене — не викажу. В мене тут живе один оточенець, не скаржиться. Та ще он з Ленінграда вакуйована, — хазяїн, шукаючи підтримки, обернувся до Надії Іванівни.

— Поки що давай кожух з валянками, — сказав Георгій.

— Та ти сідай, роздягайся. А кожух — он він, на стіні висить, і валянки біля нього стоять. Либонь, добрі будуть?

Карлов присунув до дверей табуретку, зняв унти і почав скидати комбінезон. Автомат він передбачливо поставив до стіни біля дверей.

Хазяїн уважно роздивлявся орден Червоної Зірки і два кубики в петлицях на гімнастьорці льотчика. «Командира, орденоносця врятую. Обов’язково повинні виправдати», — міркував він.

— А ти, голубе, підтвердиш, коли наші прийдуть, що я тебе від німців ховав? — спитав він.

Георгій усе зрозумів, «Мною рятуєшся? Вбити тебе мало, запроданцю, — подумав він. — Та вже нехай, наші незабаром тут будуть, розберуться».

— Аякже! Прийду до своїх і відразу повідомлю командування, хто мені допоміг. У нас за врятування людей навіть орденами нагороджують.

— І чого тобі поспішати? Ще спіймають. Перебудь у мене в сараї. Годуватиму, — пообіцяв хазяїн — До мене ніхто не поткнеться, а німчури клятої поблизу нема, — Він навмисне зло вилаяв окупантів.

— Та ні, піду, — відмовився Георгій, одягаючи старий, полатаний кожух.

— Жінко, дай-но йому мою шапку, — гукнув хазяїн.

— Ви мене на коні через Манич перевезіть, а далі я сам піду.

— Та кінь змилений весь, я ж щойно приїхав, — почав пояснювати хазяїн. — Пересидь хоч до завтрашньої ночі на сіннику, а завтра тебе мій парубок відвезе.

Карлов замислився. Справді, на втомленому коні далеко не заїдеш…

З розмов хазяїна з Пузанком він зрозумів, що, як і всякий куркуль, цей теж над усе дбає про свою власність. «Це моє», — самовдоволено кажуть такі, як він, окидаючи жадібним поглядом скошену траву. «Це моє», — кажуть вони, поплескуючи по спині вгодовану худобину — коня або корову.

«Такий не покине свого господарства, не піде з німцями. А тому майже напевно намагатиметься врятувати мене, радянського льотчика, — вирішив Георгій. — Перечекаю в сараї до завтра».

— А як твоє прізвище, давай запишу. Повідомлю командування, хто мені допоміг. — Георгій вийняв з кишені гімнастьорки клаптик паперу і олівець.

Хазяїн квапливо, але чітко назвав себе.

— Та невже ти зараз-таки й підеш? — розчаровано спитав він. — Повечеряв би з нами.

— Добре, лишуся. Тільки в сарай піду. Тут небезпечно, може хтось зайти.

— Надіє Іванівно, — заметушився хазяїн, — проведи льотчика, нагодуй. Та дивись, не ляпай язиком, — посварився він на неї пальцем.

Надія Іванівна, яка мовчки слухала цю розмову, підвелася з табуретки і, накинувши на плечі кожушину, вийшла на вулицю разом з Георгієм.

Коли вони опинилися в сараї, Надія Іванівна сказала:

— Наляканий хазяїн, що скоро наші прийдуть. Мені здається, він і справді хоче допомогти вам.

— Та я теж такої думки, — погодився Георгій.

Пузанок швидко розпріг коня і разом з Надією Іванівною пішов у хату. Георгій сидів у пітьмі, прислухаючись до кожного шереху на вулиці. Звідкілясь зсередини піднімалося і росло почуття тривоги. «А що коли це хитрощі? Що коли хазяїн викаже мене вночі поліцаям?»

Заснути він не зміг. У думці прикинув віддаль до гаданої лінії фронту. Підрахував, скільки ночей доведеться йому пробиратися до своїх.

«А що коли не дійду? — промайнуло в голові. — Тоді живим не дамся!» Тут він згадав про свої документи. Партійний квиток, посвідка про особу, орден… «Треба сховати».

Минулого року, коли Карлов з льотчиками їздив у тил одержувати нові літаки, його сусідом по купе був майор — працівник контррозвідки. Майор розповідав, що фашисти спритно використовують документи вбитих або взятих у полон радянських громадян.

«Навіть наші партійні квитки в них справжні, — пригадав Карлов слова майора. — Тільки фотокартку іншу наклеють та так, що й причепитися ні до чого. Отже, документ наш, а пред’явник — ворог. І, прикриваючись світлим ім’ям загиблого, робить чорні діла».

Карлов дістав з кишені свій партійний квиток, документи, листи, загорнув їх у носовик і навпомацки поклав за балку під стріхою. Потім зняв орден, пооддирав петлиці і теж сховав їх туди ж таки.

Раптом двері тихо рипнули. Льотчик