Читати книгу - "Літак підбито над ціллю"

насторожився. В сарай прослизнула Надія Іванівна.

— Георгію Сергійовичу, — прошепотіла вона ще на драбині. — Вам треба тікати. Хазяїн вранці донесе на вас старості. Я крізь стіну чула, як він радився з жінкою, — вона звела подих, — він боїться, що вас десь по дорозі схоплять і можуть впізнати його коня або кожух. Каже: «Побачать, що я допоміг, розстріляють ще до того, як більшовики прийдуть». Хазяйка вмовляла його ще сьогодні піти до старости. Він уже було й зібрався, а потім передумав, сказав: «Пізно вже, завтра рано піду». Тепер вони сплять. — І Надія Іванівна додала рішуче — Ідіть. Коня брати не треба, бо, поки Пузанок встане та запряже, хазяїн може прокинутись. Ідіть краще пішки.

Георгій чув, як в неї калатає серце. Він узяв автомат і зліз з горища. Щось ковзнуло в кишеню його кожуха. Льотчик намацав ту саму банку згущеного молока, яку подарував Надії Іванівні. Він обернувся, хотів щось сказати жінці, але тільки мовчки поцілував її загрубілу руку.

— До скорої зустрічі! Дожидайте, — Георгій вийшов з сарая і зник у темряві.

Йти було важко — ноги провалювалися глибоко в сніг. Слабкий вітер кружляв у повітрі снігові розсипи. Георгій час від часу зупинявся, щоб глянути на світну стрілку і циферблат ручного компаса. У високому сухому очереті на березі Манича він сів на сніг перепочити. Знову почала нити рука. Карлов насилу перемотав онучі, поклав у валянки сухого очерету і рушив далі на північний схід.

На обрії крізь сіру завісу хмар почав просочуватися світанок, Манич лишився далеко позаду. Георгій знайшов занесений снігом стіг сіна і вирішив сховатися в ньому до ночі.

Коли розвиднілося, він побачив, що поблизу проходить польова дорога. Інколи по ній проїжджали місцеві жителі. Одного разу, лишаючи чорний слід диму, проїхав великий німецький автобус.

Знову почав падати лапатий сніг, який був перестав удосвіта.

Незабаром Георгій відчув, що в нього холонуть ноги. «У валянках не те, що в унтах», — подумав він і поворушив пальцями. Трохи допомогло. Потім повіки почали злипатися, і він незчувся, як заснув.

Його розбудили вибухи і страшенне ревіння над головою. Та-та-та-та… — чулися крізь стугін моторів часті залпи авіаційних гармат. Снаряди з свистом розтинали повітря. Дрібно розсипалися довгі кулеметні черги.

Георгій визирнув з свого сховища. Шестірка штурмовиків обстрілювала колону, що зупинилася, — близько десятка німецьких легкових автомашин і два великих автобуси (мабуть, перебазовувався штаб якогось великого з’єднання). Кілька автомашин палало. Фашисти розбігалися в усі боки і з розгону падали в сніг.

Хоч як вдивлявся Георгій у номери на хвостах літаків, але побачив тільки білу смугу, що навскіс перетинала кіль і руль повороту, — розпізнавальний знак дивізії полковника Рубанова. Та ось штурмовики змінили напрям заходу на ціль, і тепер, виходячи з атаки, мчали майже над самісіньким стогом, в якому ховався Карлов.

Георгій пізнав сімку — літак старшого лейтенанта Мордовцева. За ним мчав літак з номером 20. «Це ж сержант Семенюк!» Штурмовик почав розворот і накренився. «За Карлова!» — встиг прочитати Георгій на фюзеляжі.

Щось здавило горло. Розповзлися літери, Зливаючись у суцільний білий рядок.

«Дійду, за всяку ціну дійду!» — повторював Георгій, витираючи рукавом щоки. А великі літери напису все ще стояли перед очима.

Хвилини за три, розстрілявши, мабуть, увесь бойовий комплект, штурмовики полетіли на схід.

Фашисти піднімали поранених і попід руки волочили їх до вцілілого автобуса. Потім, покинувши на дорозі п’ять обгорілих машин, колона рушила далі і незабаром зникла з очей.

Георгій відчув, що зголоднів. Він відігрів пальці в широких рукавах кожуха, вийняв з кишені банку згущеного молока і висмоктав майже все, що в ній було.

Швидко посутеніло. Де-не-де крізь розриви хмар, які низько пропливали над степом, прозирав місяць, освітлюючи темні купи обгорілих машин. Мороз дужчав…

Георгій виліз із стогу і глянув на компас, йому треба було перейти дорогу. Покинуті фашистами розбиті машини стояли на його шляху.

Звичайно, їх можна було б обминути. Але Георгію дуже кортіло подивитися на ці купи металу — йому досі ніколи не доводилося бачити ось так зблизька, на землі, результати повітряних ударів.

«Напевно, біля машин нікого нема. Кінець кінцем, за ними можна сховатися, якщо хтось надійде», — вирішив він і попрямував до шляху.

Підходячи до машин, Георгій почав просуватися обережніше. Він прокрадався відкритим рівним полем тільки тоді, як місяць ховався у хмарах. Коли ясний диск знову визирав з-за хмар, Георгій лягав на сніг і лежав нерухомо. Він ніколи не думав, що місяць може так щедро освітлювати землю. Хотілось якнайглибше закопатися в сніг, заховатись від випадкового ворожого погляду.

Але Карлов даремно побоювався. Підкравшись впритул до машин, він упевнився, що біля них нікого нема. Льотчик обійшов машини і при місячному світлі оглянув капоти, бензинові бачки, кузови, розбиті прямим влучанням снарядів.

Раптом Георгій виразно почув скрип саней, що наближалися. Маскуючись у тіні, він заліз всередину автобуса.

Скло у віконцях було вибите. Два похідні металеві столики з вирваними з підлоги ніжками перекосилися набік.

Кінь був уже зовсім близько. Георгій побачив чоловіка, що сидів у санях. Ясно вирисовувався німецький автомат за плечима.

— Тпр… — почулося на дорозі. Кінь зупинився. — Ач як влучило!

Сніг зарипів під ногами. Чоловік обійшов кузов автобуса.

— Хенде хох! — крикнув Георгій.

— Я свій, іх — поліцай, — швидко сказав той і підняв