Читати книгу - "Червоний диявол"

штовхнувши дубову хвіртку і впевнившись, що тепер уже ніяк неможливо дістатися до війтового двору.

Що ж тепер робити? Мартин кілька хвилин стояв нерухомо, не знаючи, що почати. Врешті гнівний оклик досади вирвався з його грудей.

— А! — з силою жбурнув він шапкою об землю. – Треба щось вигадати, чорт забирай! — І великими широкими кроками рушив вниз по Боричевому Току. — Хіба поставити Івану Воїну догоридригом свічку? — зупинився він на мить, і його очі загорілися злою радістю. — Він, він завжди послухає! Так цього проклятого глистюка і скорчить, правцем поставить! Та так йому і слід!.. Але ні, — махнув рукою Мартин і знову рушив уперед, — мала надія! Адже ж Ходика такий пролаза: якщо вже він і суддів трибунальних та задворних обвів довкола пальця, якщо вже він саксона зверне і виверне, то чи багато йому потрібно, щоб Івана Воїна перехитрити? Не одну, либонь, свічку йому поставив! А тут і зволікати не можна, так треба, що, хай як, а придумати за нинішню ніч! Завтра той рудий глистюк приїде, а позавтра вже й останній день, там заговини і масляна. А! — ляснув він себе рукою по лобі. — Що ж діяти, що ж діяти? Невже віддати йому цю кохану голівку? Нізащо!

Щоки Мартина спалахнули, от всього десять хвилин тому тулилася вона до його грудей; він притискав до себе цю дитячу постать, цілував мокрі оченята, слухав любую розмову… — І щоб це було востаннє?! Щоб він, Мартин Славута, віддав її тому глистюкові?

— Не бути цьому, не бути! — вголос крикнув Мартин, зупиняючись серед вулиці і не помічаючи, як при його появі двоє запізнілих городян із числа шинкових разуразників кинулись було навтьоки, та так і розтяглись біля цехмайстрових воріт.

Мартин повернув на ратушну площу, проминув ратушу, проминув нову кам’яну Богоявленську церкву і зовсім машинально, не дивлячись, куди, пішов доволі широкою вулицею, що вела просто до Дніпра. Раз… два… три… пролунав за ним двадцять один удар із замкової вежі, але Мартин їх не чув.

«Що ж удіяти, що ж удіяти? — з відчаєм повторював він, термосячи свого світлого вуса. — Вбити собаку, чи що? За цим би затримки не було, та яка ж від цього Мартину користь? Таж звелять і його «ничим не уводячись, на горло скарати». «Ех, — стиснув він кулаки, — завезти її чи що, та як завезти і куди? Приписатися до чужого міста? Пропадуть усі старожитні маєтки і права. Та й не гаразд таке діло затівати: невже наслідувати буйну шляхту?»

І, оскільки ніяких інших гадок більше не було, Мартин звів уже було очі до неба, як раптом погляд його упав на високий дім зліва, що всього двома вікнами виходив на вулицю. Над одностульними дверима погойдувались на жердині пляшка і пучок соломи; з-під щільно зачиненої віконниці ледь помітною смужкою пробивалося бліде світло. Мартин так сильно штовхнув ногою двері, що вони з гуркотом зіскочили із завіс та розчинилися перед ним.

— Ой вей! — пролунав переляканий крик, і високий худий жид із довгою сивою бородою і такими ж сивими пейсами всім своїм тулубом упав на прилавок.

Мартин зупинився на порозі. Велику кімнату тепер порожнього шинку ледь освітлювала тонка скіпка, що горіла на прилавку. Дерев’яні столи і лавки тепер були присунуті до стіни. З-під розтягненого тулуба Лейзара викотилося кілька синіх згортків, з яких де-не-де висовувались золоті червінці. Лейзар дивився на Мартина розширеними застиглими очима, на його змертвілому обличчі виступив піт, зуби вибивали дріб, губи тремтіли, але жодного звуку не злітало з них.

— Та що ти, Лейзаре, чи здурів? Чи думаєш, що я хочу ограбувати тебе?! — сердито крикнув Мартин, ще стоячи на порозі.

— Ой вей! — заговорив було Лейзар, але його губи й зуби так дрижали, що він не міг і слова закінчити.

Мартин переступив поріг і зачинив двері.

Побачивши ці рухи, жид судомним жестом ухопився за прилавок, ще більше притискаючись до червінців, і закричав так голосно, як лише міг, відчайдушним здушеним голосом:

— Гвулт! Вейз мір!

— Та чи ти, Лейзаре, очумів, чи не пізнаєш мене? — крикнув уже зовсім сердито Мартин і тяжко опустився на сусідній стілець. — Вина мені! — вигукнув він.

Його голова звісилась на руки. Тяжкі думи не залишали, і надії попереду не виднілося. Плащ і каптур упали з нього і скотилися на підлогу.

— Ой вейз мір! — вдарив себе рукою по голові Лейзар, підходячи до Мартина. — Та що ж це зі мною приключилося? Це ж шановний пан Славута, а я думав, що… — жид понизив голос і, підозріливо оглянувши кімнату, додав, — що він червоний диявол!

— Ух, та й хотів би я цього разу дияволом бути! — стукнув Мартин кулаком по столі.

— А що ж там таке? — зацікавився Лейзар, схиливши свою голову до самого Мартина, так що його сиві пейси аж торкнулися стола.

— А таке, — зблиснув Мартин очима, закусуючи губу, — що або сам себе уб’ю, або весь Київ спалю!

— Фуй! — відсахнувся Лейзар, притискаючи розчепірені руки до грудей. — Чи ж можна такі страшні слова говорити?

— Не те що говорити, а й робити, коли заступають світло! — крикнув Мартин, стискаючи голову руками. — Давай меду, вина, трунку, трутки дай!

— Нащо трутки? — поволі заговорив жид, потискаючи руками. — Меду і вина можна, а трутки… фе!

Перед Мартином з’явилися два високі кубки. Мартин перевернув один із них і залпом висушив до дна.

— Мало, — подав він жидові кубок, — дай вогню, щоб все тут спалити! — вдарив він себе кулаком у груди.

— Вогню? Боже сохрани! Я й так боюся, щоб не видно було світла на вулиці, а то як помітять бурмістри світло в таку пізню пору, одразу з мене штраф заберуть! А, може, пан Мартин з ласки своєї скаже мені, що з ним трапилось? — заговорив він м’яким, улесливим голосом. — Лейзар старий жид, Лейзар пана ще маленьким знав, Лейзар пана любить, Лейзар все знає і всьому зуміє допомогти!

— Ти зможеш допомогти? — звів Мартин на нього очі. — Та якби ти зміг мені допомогти, я б тебе золотом засипав!

— Ух! — зітхнув жид і очі його зайнялися. — Нащо осипати, я з пана так багато не візьму,