Читати книгу - "Джеймс і гігантський персик"

class="p1">Минуло чимало часу, поки бідолашні чайки відтягали персик від тієї хмари-райдуги. І коли вони врешті це зробили, тоді всі друзі оточили Стоніжку й почали сперечатися, як би найкраще відчистити її тіло від фарби.

А сама Стоніжка мала вельми чудернацький вигляд — з голови до ніг була залита фіолетовою фарбою. Фарба починала висихати й тверднути, і від цього Стоніжка неприродно випросталася й заклякла, мовби її залили цементом. А всі її сорок дві ноги наїжачилися й стриміли з неї, наче дроти. Вона намагалася щось сказати, але не могла навіть ворухнути губами. Усе, на що вона спромоглася, це булькотіти горлом, мовби прополіскуючи його.

Старий-Зелений-Коник простяг руку і обережно торкнув її за живіт.

— Ото халепа, — здивувався він, — і як же ж вона так швидко висохла?

— Це веселкова фарба, — пояснив Джеймс.

— А вона висихає дуже швидко і відразу твердне.

— Не люблю я тих фарб, — повідомила пані Павучиха. — Вони мене лякають. Нагадують мені про тітку Шпичку — тобто покійну тітку Шпичку, — бо коли вона востаннє фарбувала стелю на своїй кухні, моя бідолашна дорогенька бабуся ненароком забрела в свіжу фарбу і там застрягла. Ми цілісіньку ніч чули, як вона гукала нам: «На поміч! Поможіть! На поміч!», і в нас аж серце розривалося. Але що ми могли вдіяти? Нічогісінько! І так аж до самого ранку, коли фарба висохла, і тоді ми, звісно, кинулися до неї, щоб заспокоїти й нагодувати. Хочете вірте, хочете — ні, але вона прожила так ще з півроку, на стелі, догори дриґом, бо її ноги намертво застрягли в тій фарбі. Ми щодня її там годували. Приносили свіженьких мух прямо з павутиння. Аж доки торік, двадцять шостого квітня, тітка Шкварка — тобто покійна тітка Шкварка — випадково зиркнула на стелю і побачила її там.

«Павук! — заверещала вона. — Гидкий павучисько! Швиденько! Принесіть мені швабру з довгою ручкою!..» А тоді… Ой, це було таке жахіття, що й згадувати не хочеться… — Пані Павучиха витерла непрохану сльозу й засмучено глянула на Стоніжку. — Бідолашненька, — пробурмотіла вона. — Мені тебе так шкода.

— Цю фарбу вже нічим не відшкрябати, — радісно бовкнув Черв’як. — Наша Стоніжка вже ніколи не поворухнеться. Вона перетвориться на статую, і ми поставимо її посеред галявини, а до голови причепимо годівницю для птахів.

— Можна спробувати здерти з неї шкіру, мов з банана, — запропонував Старий-Зелений-Коник.

— Або потерти її наждачкою, — додала Зозулька.

— А якщо вона висолопить язика, — сказав Черв’як і чи не вперше в житті посміхнувся, — якщо вона його висолопить достатньо далеко, ми зможемо схопити за нього й потягти. І якщо добряче смикнемо — зможемо вивернути її навиворіт, і вона матиме нову шкіру!

На мить запала тиша, доки всі обмірковували цю прецікаву пропозицію.

— Мені здається, — сповільна проказав Джеймс, — мені здається, що найкраще буде…

— Тут він замовк. — Що це таке було? — швидко запитав він. — Мені почувся голос! Немовби хтось кричав!

30

Усі підвели голови й прислухалися.

— Цс-с-с! Я знову щось почув!

Але голос лунав так здалека, що важко було розібрати слова.

— Це Хмарулі! — крикнула пані Павучиха. — Я знаю — це Хмарулі! Вони знову женуться за нами!

— Крик лунає згори! — сказав Черв’як, і всі одразу глянули вгору, тобто всі, крім Стоніжки, яка не могла рухатись.

— Ой-ой-ой! — забідкалися вони. — Рятуйте! Поможіть! Цього разу нам не врятуватися!..

Просто над собою вони побачили величезну чорну хмару — загрозливу, вируючу, грозову, що починала страхітливо гуркотіти й гримкотіти. А потім, десь з самого вершка хмари знову пролунав далекий голос, але цього разу виразно й гучно:

— Відкручуйте крани! — заревів він. — Крани! Відкручуйте крани!

Не минуло й трьох секунд, як хмара трісла й прорвалася, наче паперовий мішечок, і з неї шугонула вода! Це побачили всі. Це було легко побачити, бо то були не звичайні дощові краплини. То взагалі не були дощові краплини. Це була величезна й суцільна маса води, так, ніби на них просто з неба прорвалося ціле озеро або й цілий океан, і все це падало вниз, униз, униз — спочатку на чайок, а тоді й на персик. Бідолашні мандрівники верещали від жаху й нестямно намагалися вхопитись бодай за щось — за хвостик персика, за шовкові мотузки, за все, що траплялося — і увесь той час вода їх заливала, поливала, обливала, безперестанно бризкала, ляскала, плюскала, хлюпала, шугала, вирувала, булькотіла, гуркотіла, гримкотіла, шуміла, шваркотіла і падала, падала, падала, і всім здавалося, ніби вони раптом потрапили під найбільший у світі водоспад, з-під якого неможливо вибратися. Вони не могли говорити. Нічого не бачили. Їм забило дух. А Джеймс Генрі Троттер, намертво вчепившись за одну з шовкових мотузок, прив’язаних до персикового хвостика, подумав, що їм тепер уже справді кінець. Аж раптом ця повінь припинилася так само несподівано, як і почалася. Злива вщухла і все вмовкло. Чудові-пречудові чаєчки зуміли проскочити крізь неї й щасливо вигулькнули у чисте небо. І знову гігантський персик спокійно линув собі під таємничим місячним сяйвом.

— Я мало не втопився! — простогнав Старий-Зелений-Коник, випльовуючи воду цілими літрами.

— Я змок до самих кісток! — забідкався Черв’як. — Я завжди думав, що моя шкіра водонепроникна, але це не так, і я тепер наповнений дощем!

— Погляньте на мене, погляньте на мене! — схвильовано вигукнула Стоніжка. — З мене все змило! Усю фарбу! Я знову можу рухатися!

— Давно я не чув таких поганих новин, — буркнув Черв’як.

А Стоніжка витанцьовувала на палубі, робила в повітрі сальто-мортале й голосно виспівувала:

Честь і слава дощу і грозі!

Ані болю у жодній нозі!

І тепер-ось дивись,

Я жива, як колись,

Навіть трохи додала в вазі!

— Ой, та стули ти пельку, — скривився Старий-Зелений-Коник.

— Подивіться на мене! — не вгавала Стоніжка.

Подивіться! Я вільна й жива!

Жодних ран! Не болить голова!

І ніхто вже мене

У труну не запхне!

Стала я, мов копійка нова!

31

— Ой, як швидко ми раптом полетіли, — зауважила Зозулька. — Цікаво, чому?

— Мабуть, чайкам теж не cподобалося це місце, — припустив Джеймс. — Напевно, вони також захотіли гайнути звідси якнайшвидше. Мабуть, і їх добряче настрахала ця буря.

А чайки летіли дедалі стрімкіше, на величезній швидкості перетинаючи небо з персиком за своїми спинами. Їх оточували казковобілі від місячного сяйва хмари, і ще кілька разів мандрівники помічали на тих хмарах зловісних Хмарулів, які безперервно щось там вичакловували.

Вони пролетіли повз снігову машину, на якій кілька Хмарулів крутили якісь ручки, а