Читати книгу - "Скарб Солоного лиману"

басовитими гудками, взяв курс на косу. Я сидів на палубі й дивився, як тануть у блакитній імлі обриси приморського міста. Ціле літо я не побачу цього берега! Прощавай, місто! Прощавайте, друзі!

Я — косянин. Усі, хто народився на косі, — примітні люди, я по собі це знаю. Не раз степовики, зустрівши мене, цікавилися: «Звідки ти, хлопче, отакий синьоокий, засмаглий та білочубий узявся?» Відповідав поважно — так, як навчив мене дідусь: «Я живу там, де навколо синє, синє море, там, де вітри пасуть баских білогривих коней — хвилі морські».

У нашому рибальському селищі є лиш одна школа — для малюків, — і тому вже з п´ятого класу косянці навчаються у школі-інтернаті приморського міста.

Невдовзі море проковтнуло берег і навкруж запанували хвилі.

Тихо на сейнері, лише з його черева чути одноманітне тахкання двигуна.

Увесь час невеселі думки не залишали мене. Начебто слід було радіти: літні ж канікули розпочалися! Та де там! Мої друзі роз´їхалися по дитячих таборах, а мені, бідоласі, доведеться сидіти ціле літечко дома. Гірше не придумаєш…

…Тиждень тому тополівські рибалки, і мій тато з ними, подалися на своїх фелюгах у Чорне море ловити шпроти. Залишаючи рідну Тополівську затоку, татко надіслав мені листа, у якому чітко було написано: «У хаті мусить бути мужчина». Мужчина — це я. Це ж треба — на всю Набережну вулицю на літо залишився один я…

Мої сумовиті роздуми урвалися тоді, коли на морському небокраї з´явилися зелені гостряки, схожі на списи русичів-дружинників часів князя Ігоря. Їх було рівно тридцять. Отако відкривалася з моря наша косянська Тополівка. Таких високих і струнких тополь, як на моїй Набережній вулиці, я ніде й ніколи не бачив.

Ну й гарно ж! Мимохіть згадалися рядки з вірша Олександра Сергійовича Пушкіна:

Десь як збуриться бурхливо Окіян та зареве, Та на берег напливе. Розіллється в шумовинні — І лишаться на камінні В панцирях, як жар зорі, Тридцять три богатирі… Та все велетні вродливі. Добрі лицарі сміливі, Йдуть дозором по землі З Чорномором на чолі[1].

Чорномор — то найвища тополина, що росте у дворі нашого сусіда, мудрого дідуся Онупрія Платоновича, якого тополівці називають ще Мореписцем.

Оті тополі — то не лише надійний орієнтир для рибалок, а й гордість кожного господаря: чия з них найвища, найстрункіша, найкрасивіша. От показалась і наша коса — довжелезна яскраво-золотава мілина, а на ній, під тополями, які тепер уже було видно в усій красі, серед кучерявих виноградників біліли рибальські хатки, а осторонь чорнів толевий дах косянського рибцеху. Звідси він скидався на морського жука-водолюба, що виліз на берег погрітися.

Проминувши гирло, сейнер увійшов до Тополівської затоки — Бугазика, а перегодом пришвартувався до рибзаводського причалу. Там його зустрів цибатий вусань — дядько Іван, який завідував рибцехом.

Додому я йшов берегом моря, де мені знайомий кожен чагарець, кожен баркас. Онде й мій човник «Баклан» вилежується на пляжі, підставивши сонцю свої просмолені боки. Ідучи берегом, нікого не зустрів, та кого зустрінеш цю пору, коли на Чорному морі