Читати книгу - "Емісар"

Я губився у здогадках аж до того моменту, поки ми знову не опинилися удвох у ванній. І тоді усі ці здогадки відсунулися на другий план. Ні, звісно, не від привабливості цієї надто розумної, як на мене жінки, хоч на ній знову була лише сорочка. Від кількох слів, що вона промовила.

— Цього треба позбутися, — упевнено сказала Інга, дивлячись мені в очі.

Я стояв, спираючись коліном на стільчик і мацав свою гомілку там, де був рубець, що залишився після восьмирічного перебування у Штатах. Судячи з того знімка, ця штука з рогами і кутами мала б мене колоти і промацуватися крізь шкіру, але нічого такого не було.

— Облиш цю справу, — ще раз попросила Інга. — Послухай мене.

— І не надійся, — пробурмотів я. — Не той випадок.

Я намацував якесь ущільнення за ходом рубця, але болю від цього не відчував.

— Давай, — наполягала вона. — Ідемо ще раз або завтра. Ніхто нічого не запідозрить. У тебе ж рука замотана. Ми йому заплатимо добре, цьому лікарю. Він мовчатиме.

— Ти говориш таку дурницю, що аж слухати нудно, — не витримав я. — Ти мовчатимеш, коли тобі ніж до горла приставлять? Або замочать когось поруч з тобою і скажуть, що ти наступна?

Вона не відповіла. Я відсунув стільчик і перейшовся по кімнаті. Такий варіант відпадав на усі сто. Але витягти цю штуку і дременути у зручний момент — було моїм єдиним шансом і хапатися за нього належало вже, не гаячи жодної хвилини. Тим паче, нога після такої процедури ще мала загоїтися. Я знову дивився на знімки, які ми прихопили з собою, і напружено думав. Лише тепер мені стало зрозуміло, навіщо знімків два. Усе, що виловлювали рентгенівські промені з моєї ноги, накладалося одне на одне і було наче в єдиній площині, хоч нога, звісно, мала відповідну товщину. Другий же знімок, зроблений під кутом дев’яносто градусів до першого, давав якесь уявлення, на якій глибині розташовуються ті чи інші структури. І виходило так, що ота П-подібна штука була на глибині якихось півтора сантиметра від поверхні шкіри. Здавалося — чиркни раз і вона вискочить сама. Але я відчував, що халяви тут не буде.

Інга заперечувала категорично. Ми битих дві години сичали одне до одного у ванній і тут вже мені було не до її форм. Мене самого били дрижаки від думки про виконання цієї операції самотужки, але іншого виходу я не бачив.

І останню годину наші голови вже працювали в одному напрямі. Довелося згадати усе, що знали з медицини, а такі знання виявилися більш ніж скромними. Я взагалі знав одне — усе має бути стерильним. Та чим далі ішли приготування, тим більше витримка зраджувала мою залізну леді. Від думки, що їй доведеться прикласти до цього руки, обличчя Інги ставало все більш похмурим і незадоволеним, а іноді на ньому взагалі читалася безвихідь.

Іти до аптеки я також їй заборонив, розуміючи, що справжній ризик — він не тут, у моїй нещасній нозі, а там — навколо цього готелю. Ніхто ще не вмер від рани на кілька сантиметрів посередині литки. А от якщо нас викриють… А можливо, дехто вже поцікавився, що ж насправді ми робили у міській поліклініці і що підставляли під рентгенівський апарат. Доводилося лише заспокоювати себе тим, що, напевно, вони не настільки пильні. Вочевидь, почуваються спокійно, ловлячи якимось своїм апаратом хвилі від моєї ноги і розуміючи, що ми нікуди не поділися. Нехай так. Якщо вдасться, то їхати вам, хлопці, кудись далеко, за поїздом, у який я, дасть Бог, закину цю гидоту за кілька днів. От тільки що ми робитимемо, якщо там нічого не знайдеться?

— Ніхто ще не вмер від маленької ранки на нозі, — упевнено, вже вголос сказав я.

Інга стояла бліда, мов крейда. Лезо для гоління вже півгодини лежало у спирті, а ногу я сам у буквальному розумінні вимив шнапсом, оскільки він на цілих десять градусів був міцнішим за горілку. А моя «лікарка» тяжко відпочивала після складної маніпуляції введення новокаїну у мою ногу. Про це ми також знали. Зараз мені мало стати не боляче. Я перегнувся і помацав шкіру навколо рубця голкою. Майже дерево — Інга ввела туди цілих два кубики.

— Давай, — попросив я. — Не тягни кота за хвіст. Швидше почнемо — швидше закінчимо. Отак посередині, як іде шрам, сантиметрів на три. Не могли ж вони його хтозна-куди запхнути. Ну! Розтягуватимеш інше задоволення…

Мені було шкода її, але сам це зробити я не зміг би попри всяке бажання. Я нагнувся до спинки стільчика і стиснув зуби. Біль від руху леза по шкірі примусив глибоко вдихнути.

— Вколи ще, — попросив я, — той, в Америці явно більше вводив. Давай.

— О, б-блін… кров біжить.

— Не звертай уваги, — сказав я. — Нехай біжить. Коли прямо туди і побільше.

— Руки тремтять…

Тремтів її голос, не тільки руки. А я зціпив зуби, відчуваючи, як стає гаряче. Якщо ми впадемо обоє, що буде далі? Тільки тепер я звернув увагу на склянку зі шнапсом, якого я так і не хильнув для сміливості. Думав, що краще бути зовсім тверезим. Біль у нозі ставав дедалі нестерпнішим. Пекло так, що годі збожеволіти. Я випив майже до дна і запитав:

— Що ти робиш зараз?

Вона вилаялася, зробивши це елегантно, як і все інше. Ніколи не думав, що така брудна лайка у вустах жінки може звучати настільки мило. А у горлянці моїй тепер пекло набагато сильніше, аніж там. Я повернув голову. Інга пхала у рану смужки полотна, відпрасовані праскою до потемніння. До такої стерилізації ми вдалися. І все-таки з-під них просочувало добряче.

— Притисни добре і так тримай, — руки її тремтіла а очі кликали на допомогу.

— Усе нормально, — заспокоїв я. — Може і тобі прийняти?

— Дякую. Я вже якось потім…