Читати книгу - "Емісар"

class="book">Ми мовчали кілька хвилин, а тоді Інга промовила:

— Не знаю… Що далі? Тут нічого не видно… О, Господи…

Вона позадкувала і сіла на край ванни, а потім розляглася якось боком на стільці, що стояв поруч, бурмочучи, що з нею усе гаразд і зараз вона прийде до тями. А мені вже було море по коліно. Вимивши руки шнапсом просто з пляшки, я ліг грудьми на спинку свого стільця, на якому примостився, і знайшов пальцем рану. Від екзотичності вражень перехоплювало подих і забирав жах. З одного боку, відчувати пальцем власне м’ясо, з іншого — не відчувати литки взагалі, вона була, немов дерево. Я порпався там, докладаючи усе більше зусиль. Одного разу там щось попустило і палець наче провалився глибше, але далі він скрізь натикався на щось гладке й еластичне. Болю не було, і я працював від душі, розширяючи місце в усі боки, а от у глибину… Не було там ніяких ріжок чи гострих кутиків. Хоч забийся! Щось текло по нозі, але я намагався не думати про це. Іноді мені здавалося, що там, глибше, за цією перепоною, є щось тверде, але воно все-таки ніяк не було схоже на ту гострокінцеву штуку з рентген-знімка. Зрештою у мене закололо у хребті і я випростався.

Інга сиділа на ванні, тримаючись за голову.

— Глянь, що там, ну будь ласка, — попросив я. — Що я там наколупав?

— Мати рідна… — пробурмотіла вона. — ти її зробив такою великою — на усі боки. А внизу якась біла плівка… І крові багато вже…

— Тягни її, — скомандував я. — Здається, я щось чую ще глибше…

Навіть після шнапсу мені стало страшно. Уявив, що те, що я намацую, — кістка. Що тоді?

— Давай, не телися!

— Уже розтяла, — викрикнула Інга з невластивими їй істеричними нотками у голосі. — Якби то наснилося, гіршого кошмару годі бажати…

А я, наче навіжений, знову поліз пальцем. Щілина не пропускала його і там дійсно було щось тверде. А я ліз глибше й глибше.

— Не можу більше, — стогнала Інга.

Вона роздерлася, ця пліва, і палець провалився ще глибше, від чого сильно запекло і от тоді я відчув… Воно було наче квасолина — гладке, і ніби рухалося, плавало там.

— Тягни, — скомандував я. — Тягни давай, ще трохи.

Мене мутило, а холодний піт крапав з носа і, зчепивши зуби, я намагався не застогнати, інакше їй зовсім стане млосно.

І вона зуміла. Я почув, як ця штука стукнула об підлогу, застелену целофаном, а Інга саморобними серветками намагалася спинити кровотечу.

Воно лежало у калюжі крові — формою схоже на грушку, чорного кольору, щось таке ніби з пластмаси. І хоч з ноги добряче крапало на підлогу, від вигляду цього мені стало легше.

— А тепер зашивай, — сказав я. — З дірою ходити не буду. Ти молодець. Жодна інша жінка не змогла б.

Її залакована зачіска була вже ні на що не схожа. Бліді щоки змокріли, і вона знову відвернулася, примусивши мене просити і надихати її. Звичайна швейна голка валялася у спирті, як і волосінь, яку я використовував для розтяжки перед дверима. А Інга забилась у кут і здригалась усім тілом. Її нудило.

Я дотягся до пляшки із залишками шнапсу і зробив ще пару ковтків, а потім витяг голку, у яку, на щастя, завбачливо була протягнута ця нитка. Проколоти власну шкіру виявилося дуже важко. Вістря ніяк не хотіло залазити в неї. Це був парадокс. Тупим кінцем голки я навіть проколов свій палець, де шкіра, безперечно, грубша, а в ногу вона лізти не бажала!

Махнувши рукою на жіночі нерви, я продовжував цю нелегку справу. Виходило хтозна-що і я кілька разів витягав нитку і шив наново, доки не пристосувався. Хребет від незручного положення болів нестерпно, хотілося плюнути на все і завалитися поруч з Інгою. Я випрямлявся на кілька секунд, потім промокав рану тканиною і продовжував. А от стягнути кінці нитки, використовуючи обидві руки, не зміг би поза всяке бажання. Зробивши ще ковток, я вилив залишки просто в рану й одразу заскавучав не своїм голосом. От тепер і моя притомність попливла хтозна-куди. Здалося, що я падаю разом зі стільцем.

Пам’ять ніколи не поверне мене до тих десяти-п’ятнадцяти хвилин, що настали потім. Я відчув, що мене ведуть до кімнати. Зумів поглянути на ногу і побачив її замотаною, з плямою крові, що просочилася на пов’язці.

— Там… треба забрати… Де вона?

— Хто вона? — перервала мене Інга. — Уже усе зроблено. Вовчику, тільки не впади, я тебе прошу… не підніму ж тебе… усе гаразд.

— Мітка…

— Яка ще мітка?!

Я завалився на диван і заплющив очі. Враження таке, наче просто випив забагато шнапсу — і все. Але наскільки ж огидно це сприймалось… Я не міг знайти собі місця, крутився і стогнав, потім на якийсь час забувся і знову розліпив очі. Інга сиділа у кріслі поруч. Напевно, вона вже усе поприбирала. Що ми наробили… Як довго я буду калікою, і чи вони здогадаються про все. А ця штука? Куди вона її поділа?

Лише тепер я зауважив, що стискаю її у руці. Маленьку тверду капсулу чорного кольору. Ото вже дійсно чорна мітка…

Я затулив руками обличчя, щоб світло нічника не било в очі, та воно однаково пробивалося крізь пальці. Кімната крутилася, оберталася навколо мене. У голові гуло. Зараз настане повне забуття. Швидше б…

Але замість чорного провалу я побачив золотистий колір степу і хвилі, що котяться по травах. А потім іржання коней…

* * *

Вони зупинилися одночасно, коли, зайняті одне одним, все-таки побачили вершників, котрі оточили їх, почули тупотіння кінських копит. І Андруш одразу упізнав буджацьких татар — буджаків. Цим степовим розбійникам завжди було однаково: що султан, що гетьман… Напівзвірі, які не знали жалю та пощади. І наче по команді нещодавні вороги притислися спинами одне до одного, виставивши вперед