Читати книгу - "Кут паралельності"

і вже справжня ніч. Вечірній ультрамарин виповнився чорнотою безпросвітності.

Де дружина? Затрималась на роботі? Можливо…

«Чому я прийшов додому так рано? А може, щось трапилось? В неї на кожному кроці нагода… А вона ж зухвала, згодна сама опинитися в реакторі, аби лиш зробити по-своєму. Вже раз лежала в лікарні професора Леонтьєва з опіками. Скільки тоді пережито! Вона могла загинути. Але поталанило… Роман «Статус кво», власне, про це — про хіміків, про дружину, про постійну небезпеку, на яку наражаються справжні творці, шукачі нового… Де вона зараз? Вона завжди приходить. так пізно. Може, це я сьогодні прийшов зарано?»

Дружина не раз ображалася, що його присутність вдома — це свято для родини. Але відображався натомість: «Я працюю».

Алекс Рілл стояв біля вікна і уявляв, як дружина повертається з роботи з протилежного кінця міста. Треба перейти магістраль. Це безпечно, бо звичайний підземний перехід… Потім — двадцять третій маршрут гелікотрема… Зараз дощ, сходинки мокрі, і мокрі поручні капсули… Вона могла підковзнутися…

«Вона така необережна. Вона кожної хвилини думає лише про роботу. А потім їй треба вийти до пневмомагістралі. Від зупинки гелікотрема іти повітряним віадуком… Тиждень тому, розповідали, на тому віадуці трапився нещасний випадок. І все через той дощ… Подейкують, що справа в «Юліорі». Може, і правда. Бо метеостанція безсила. Такого раніше не було… Чому я прийшов додому так рано?»

І раптом засвітився екран відеофону, а на ньому з’явилось незнайоме обличчя чоловіка.

— Добривечір, — мовив той з екрана. — Це і помешкання родини Рілл?

— Так.

— Марія Рілл вдома?

— На жаль, немає… Переказати їй щось?

— Та ні… Пробачте…

І екран загас так же несподівано, як і засвітився.

Обличчя того чоловіка було зовсім не знайоме письменнику. «Хто цей молодик? Чому він запитує Марію?.. І де дружина? Хто цей молодик?» Письменник несподівано для самого себе пов’язав появу того чоловіка з відсутністю дружини і вже не міг позбутися нав’язливих думок. «Чи любить мене Марія? Вже скільки років ми не задумуємось над цим питанням — чи любимо ми одне одного. Але ж природу не обдуриш, як себе… Може, Марія зараз поспішає до цього молодика. І, може, вони просто ходитимуть, спрагло ловлячи кожне слово, кожен погляд, кожен доторк… Дурниці! Цього не може бути. Мабуть, щось трапилось…»

Алекс Рілл пройшовся кімнатою. На столі — Маріїн оранжевий капелюшок з золотавою смужкою аплікації, за склом книжкової шафи — томи її робочих бібліоскопів/на дивані — Маріїна блакитна сукня, кинута недбало… Марія кудись поспішала? Письменник підійшов до дзеркала і подивився на себе. Ніби порівнював себе з тим чоловіком, що з’являвся на екрані. Той був набагато молодшим. Чорнявий. А в Алекса вже скроні сиві. Марія каже, що та сивина його прикрашає. Але ж молодик красивий і без сивини… Ні, цього не може бути! Він би помітив, якби Марія когось полюбила. А чи це не самовпевненість письменника, котрий вважає, що розуміється на людській психології?

Дощ за вікном сильнішав а чи просто змінив напрям і тепер бив просто у шиби. Те приглушене лопотіння виповнювало письменника непояснимим розпачем, відчуттям безсилля і безпорадності. Він гнав від себе химерне мево ревнощів, а. воно сірою сновидою щось шепотіло, лопотіло, як дощ по шибі.

«Що ж трапилось? Не треба було приходити додому так рано. Мокрі сходинки і мокрі поручні капсули… Минулого тижня на повітряному віадуці сталося нещастя… Треба сісти за стіл і працювати…»

Але розумів, що не зможе написати жодного слова, не зродить жодної думки. Що трапилось?

І раптом несподівано, як і попередня хвиля ревнощів, ніби щось вибухнуло всередині, з’явився страх, непояснимий словами. Страх перед дощем, перед повітряними віадуками і перед гелікотремами, перед стінами помешкання, перед екранами телеінформаторів і навіть перед самим собою.

Алекс Рілл застогнав, ніби хтось його стиснув невидимими лещатами. Кинувся до передпокою, нервово, якимись судомними рухами накинув на плечі плащ… «Шукати! Я буду її шукати! Але де? Може, кудись подзвонити? В «швидку допомогу»?» Рішуче прочинив двері, переступив поріг, наче кинувся у нестримний потік свого страху, своїх ревнощів, свого хвилювання…

І раптом побачив їх. Марія з Ольдою ішли від кабіни пневмоліфта. Сірий Маріїн плащ тихо шелестів від ходи. На вилогах сірого капелюшка виблискувало невелике дощове озерце.

— Ти вже дома? Так рано? Щось трапилось?

Марія зняла капелюшок і вихлюпнула озерце на підлогу, витерла хусткою вологе обличчя.

— Щось трапилось, Алексе? Чому ти так рано?

— Нічого не трапилось…

Ольда, не дивлячись на батька, прямувала до дверей помешкання.

— Ти сьогодні хіба не працюєш? — звернувся до дочки.

— Ні… Мені треба відпочити. Я взяла відпустку.

— Де ви були?

— Ми забрали замовлені ламантини, щоб тобі зготувати на вечерю. Ти ж просив ламантини в соусі…

— Так… — через силу вимовив Алекс Рілл, відчуваючи, як всередині щось крихке розпадається на пісок, знищується, нічого не зоставляючи по собі…

А хвиля колишньої любові і колишньої ревності раптом перетворилася на хвилю якоїсь байдужої відрази до всього світу.

— Тобі хтось дзвонив.

— Хто?

— Я його не знаю.

— Просив щось передати?

— Хотів бачити особисто.

Марія з Ольдою зайшли до помешкання і відразу, не роздягаючись, пішли до Ольдиної кімнати. Він здивовано дивився на них, тихо запитав:

— Чому ви не роздягаєтесь?

— Що? Що ти кажеш, Алексе? Нам з Ольдою треба поговорити…

Вони зачинили за собою двері, і він залишився сам в коридорі. «Ми всі ніби чужі одне одному. Кожен живе самітником. Про що їм треба поговорити? Про якісь дурниці…» Він підійшов до дверей,