Читати книгу - "Кут паралельності"

Марія і Ольда сиділи в протилежних кутках кімнати у кріслах і безмовно дивилися одна на одну. Алекс Рілл довго вдивлявся, намагався перехопити погляд дружини чи доньки. Але вони сиділи, занурені у якісь свої думки, і ніби не помічали його.

«Божевілля! Поговорити їм треба! Всі чужі. Нікого ніщо не об’єднує. Лише дощ. Цей прекрасний дощ. Якби не він, і не зібралися б увечері разом. Вся родина! Ніхто навіть дивитись не хоче одне на одного… Вони красиві… І такі схожі одна на одну… Колись… Невже це було? Було! І тоді все видавалося інакшим. Любив! Всіх любив! Любив цей світ. І себе любив. Ненавиджу! Золотаве волосся ненавиджу! Себе ненавиджу. Люблю лише дощ. Я змалку любив дощ».

— Ти чекаєш ламантини? — кволо посміхнулась Марія. — Я все зроблю… трохи згодом.

«Як усе просто. Він, виявляється, просто стоїть на порозі і чекає свої улюблені ламантини. Яке глибоке розуміння! Двадцять років прожили разом. Манекени! Красиві мертві манекени!»

Нетамована ненависть до дружини і до дочки виповнила його. Маска огиди спотворила обличчя письменника. Ще якусь мить стояв на порозі, потім різко повернувся і вийшов з помешкання.

«Я з дитинства любив дощі. Лише дощі».

«Від спеціальної комісії!

Незаперечно доведено, що геліо-бульєрна установка «Юліора» є джерелом потужного К-лептичного випромінювання, яке викликає постійну конденсацію вологи над містом Білозера і призводить до серйозних порушень психіки людей за рахунок збудження аксонів асоціативного ретикулюма.

Видається необхідною негайна зупинка «Юліори», незважаючи на наслідки, які викличе ця акція. Місто треба перевести на старі системи енергозабезпечення до повного вияснення можливості нейтралізації К-лептичного випромінювання.

Населення міста Білозера повинно бути широко інформовано про майбутню зупинку «Юліори», аби попередити можливу паніку, безпорадність тощо перед лицем тимчасового енергетичного голоду.

Голова спеціальної комісії біокібер Раг».

Григір Завіра підвівся від письмового столу в кабінеті і зайшов до сусідньої кімнати.

Наталя лежала, зігнувшись калачиком, під рожевою, блискучою у світлі рожевого нічника, ковдрою. Вона спала. Плече, рожеве від світла, було не прикрите, ковдрою. Довге чорне волосся струменіло білою подушкою. Григір Завіра довго стояв на порозі кімнати і дивився на неї. Жінка глибоко зітхнула уві сні. Завіра підійшов ближче, сів на стілець поруч з ліжком…

… Ще ранком до початку першої операції професор зустрівся поглядом з Наталею Більц і відчув, що його власний погляд змінився. Очі злегка примружувались, усміхались, випромінювали крихти тепла, яке де й взялося в душі професора.

— Добрий ранок! — І раптом її посмішка, посмішка Наталі Більц, видалась Завірі живою і щирою.

Два біокібери ішли слідом за Наталею, другий рік вони разом з Більц працювали під час операцій в одній бригаді біохімічної експрес-діагностики.

— Як настрій, Гвідоне, Граціане? Біокібери нічого не відповіли, лише стримано привіталися з професором.

Операцію розпочали, як завжди, о дев’ятій годині, коли підготували все необхідне. Потім прийшов той письменник, Алекс Рілл. Як і кожного дня, запізнився, майже забіг до операційної, путаючись у довгих полах стерильного вбрання…

… Наталя знову глибоко зітхнула уві сні, і професор здригнувся, повертаючись із спогадів цього дня, такого дивного дня і прекрасного, але химерного і ніби чужого, до реальності. Він дивився на Наталю Більц, на її плече, рожеве у світлі рожевого нічника… Ця молода жінка, ще вчора чужа, ще вчора — лялька з холодним мертвим поглядом, видавалась найріднішою істотою. І навіть спогади про Марту були не болючими, а, навпаки, приємними, ніби саме вона, дружина, лежала зараз, зігнувшись калачиком, під рожевою ковдрою і ніби саме її плече освічувалось зараз кволим промінням нічника, ніби саме вона, Марта Урбан, повернулась до нього через двадцять років розлуки, зовсім інша, але саме вона, найдорожча у світі істота. Професор нахилився, провів лагідно долонею по чорному волоссю на білій подушці…

… Коли закінчилась операція, Наталя сама підійшла до нього і тихо мовила:

— Ви молодець, професоре.

Вона це казала не вперше. Але Завірі видалось, що сьогодні її посмішка була дитинно щирою і захопленою, і він не відповів, як завжди сухо і офіційно: «Спасибі. Всім спасибі за допомогу», — він також, посміхнувся і довго відшукував якесь тепле слово для неї. Але так нічого і не знайшов, лиш стояв усміхнений і дивився на Наталю.

— Як ваш син, професоре? — раптом запитала Більц несподівано, здавалось, навіть недоречно, ніби просто рятуючи Завіру від хвилини розчуленої безпорадності.

— Син?! — перепитав здивовано.

— Він, мабуть, красивий. Він схожий на вас, професоре?

А в голові Завіри якось несподівано зродилась думка:

— Ходімте до мене. Сьогодні. Зараз.

В ту мить у погляді Більц промайнула іскорка холодного вогню, а на устах народилася ледь помітна посмішка переможця, красива посмішка — благородна, хижа, задоволена.

— Ходімо. Навіщо нам вдавати, ніби ми… — але чомусь не знайшов більше жодного слова, і так і залишилось невимовленим, що ж їм не треба вдавати.

Наталя посміхалася…

… Професор провів лагідно долонею по чорних струмках волосся, схилився, поцілував їх і сказав тихо:

— Наталю…

Вона лежала і рівно, глибоко дихала. Красива…

— Наталю, — мовив голосніше, зворушено і схвильовано, погладив долонею плече, не прикрите ковдрою.

Вона повільно розклепила повіки і бездумно дивилась на нього.

— Що ти хочеш? — запитала сонно з нетамованим роздратуванням.

— Нічого, Наталю… — мовив Завіра і поцілував її плече.

— Я хочу спати, — сказала ображено і навіть, з якимось презирством, рвучко повернулась на другий бік, заховавшись під ковдрою.