Читати книгу - "Звіяні Вітром (том 1)"

політики й кодекс честі, обстоювання “Прав штатів” і ненависть до янкі, рабство й культ Короля Бавовнику, зневага до “білої голоти” й гіпертрофо- вана гречність до жіноцтва. Він навіть навчився жувати тютюн. Ну, а привчатись до віскі він і не потребував, ця схильність була у нього в крові.

А проте Джералд так і залишився самим собою. Спосіб його життя та погляди зазнали змін, але міняти свої усталені звички він і не прагнув, навіть якби був на це спроможний. Він не без захоплення споглядав дещо недбалу елегантність багатих рисових і бавовникових плантаторів, які приїжджали до Саванни зі своїх повитих плющем самовладних маєтків, гарцюючи на породистих конях і ескортуючи екіпажі своїх не менш елегантних дам, супроводжувані фургонами з чорною челяддю. Однак самому Джералдові ця елегантність ніяк не давалася. їхня лінькувата протягла вимова мило звучала в його вухах, але сам він так і не зміг позбутися суто ірландської жвавості у балачці. Йому подобався невимушений лоск, з яким вони укладали угоди на великі суми, як вони ставили на карту раба, плантацію чи й усю маєтність і розплачувалися за програш, не зморгнувши оком, так ніби це було однаково, що жбурнути мідяка негреняті. Але Джералд знав, що таке злидні, і просто не міг з легким серцем та ще й з гумором ставитись до грошових збитків. Вони були симпатичні люди, ці плантатори з надбережної Джорджії - з приємною їхньою говіркою, з їхньою гарячковістю, від якої бозна-чого можна було сподіватись,- і Джералдові припали до вподоби. Проте цього молодого прибульця з краю вологих та остудливих вітрів, з краю повитих туманом боліт, що не знають хвороботворних випарів, вирізняла така енергійна й заповзятлива життєва снага, до якої далеко було цьому розманіженому панству з субтропічного підсоння та малярійних драговин.

Від них він переймав те, що вважав для себе корисним, а решту відкидав. Він виявив, що покер, а також ясна голова при чарці можуть стати в неабиякій пригоді, і саме своїй вродженій тямі до карт та вмінню легко поглинати золотавий трунок Джералд і завдячував два з трьох своїх найкоштовніших набутків - служника-негра й плантацію. А третім таким самим вартісним набутком була його дружина, за яку він міг дякувати лише незбагненній доброті Г осподній.

Цей служник, на ім’я Порк,- чорний, аж лискучий, сповнений власної гідності, добре обізнаний з тонкощами кравецького мистецтва,- дістався йому внаслідок ці- лонічної гри в покер із плантатором з острова Сент-Саймон, котрий блефувати вмів не згірш за Джералда, але гірше витримував натиск новоорлеанського рому. І хоча пізніше первісний власник Порка пропонував відкупити його назад за подвійну ціну, Джералд рішуче відмовився, оскільки придбання першого в його житті раба, та ще й,”хай йому біс, найкращого лакея на всьому побережжі” було першим кроком до здійснення найпотаємнішого бажання Джералдової душі. А бажання це було - стати рабовласником і земельним можновладцем.

Він уже давно поклав собі, що не буде до кінця свого віку крамарювати й висиджувати вечір у вечір при свічці, підраховуючи довгі стовпчики цифр, як то робили Джеймс та Ендрю. На відміну від братів, він гостро відчував соціальне тавро на тих, кого залічувано до “торгового люду”. Джералд жадав стати плантатором. У ньому, вихідцеві з родини ірландців-орендарів тієї землі, якою колись володіли й на якій полювали їхні предки, жило ревне жадання побачити, як перед очима у нього простягаються покриті зелом його власні поля. Всі його пориви були безоглядно спрямовані на одне: мати свій власний будинок, свою плантацію, своїх коней, своїх рабів. Тут, у цій новій країні, де не знані були дві найстрашніші небезпеки, що чигають на землевласника у нього на батьківщині,- податки, які пожирають весь урожай і всю живність, та повсякчасна загроза конфіскації,- він і сподівався втілити в життя ту свою мрію. Але з плином років він пересвідчився, що одна річ - прагнути чогось, а інша - здійснити це. Надбережна Джорджія вся була в руках земельної аристократії, і вклинитися в її зімкнені лави Джералд не мав найменшої можливості.

Та ось рука Долі в супрязі з рукою картяра піднесла йому плантацію, яку він згодом назвав Тарою, і тим самим спонукала перебратися з надбережжя в глибину Північної Джорджії.

Якось теплого весняного вечора в котромусь саваннсько- му салу ні Джералдові випало почути слова одного незнайомця. Він зразу нашорошив вуха. Незнайомець, сам родом із Саванни, щойно повернувся до рідного міста, провівши дванадцять років на півночі штату. Він належав до числа переможців земельної лотереї, яку влаштували власті з метою розподілити на ділянки величезну територію Центральної Джорджії, звідки лише за рік до того, як Джералд прибув до Америки, викурили індіанців. Незнайомець перебрався туди й заклав на тій землі плантацію, але будинок, що його він там поставив, тепер згорів, і йому остобісіла та “клята місцина” і взагалі він би залюбки її здихався.

Джералд, якому ніколи не сходило з думки сподівання рано чи пізно спромогтись на власну плантацію, зазнайомився з тим чоловіком і дедалі зацікавленіше став слухати його розповідь про те, як на північ Джорджії посунули переселенці з Північної та Південної Каролін і Вірджинії. Джералд уже досить довго прожив у Саванні, щоб перейняти поширений серед приморців погляд, ніби решта штату - це дикі хащі, де за кожним кущем чигає по індіанцю. Щоправда, в торгових роз’їздах у справах братів він побував в Огасті, за сотню миль вгору по річці Саванні, і в деяких давніх містечках ще далі на захід. Він знав, що цей терен був заселений не менш, ніж узбережжя, але зі слів незнайомця виходило, що його плантація лежала більш як за двісті п’ятдесят миль на північний захід від Саванни і трохи на південь від річки Чаттагучі. Джералд вважав, що землі на північ від цієї річки ще заселяють індіанці-черокі, отож вельми здивувався, коли незнайомець тільки засміявсь на його запитання, чи не потерпають там білі від нападів індіанців, і розповів, скільки там постало квітучих міст та плантацій.

За годину, коли розмова почала пригасати, Джералд, приховуючи свій намір невинним поглядом у ясно-голубих очах, запропонував зіграти в покер. Тим часом ніч спливала, кружляли чарка за чаркою, гравці один по одному виходили з гри, аж урешті лишилося їх тільки двоє - Джералд та незнайомець. І тоді настав момент, коли незнайомець посунув на середину столу всі свої фішки й поверх їх поклав запродажну на власну плантацію. Джералд і свої фішки зсунув на купу, кинувши на них ще й портмоне. Те, що