Читати книгу - "Золотий лев"

з досвідним у раді боярином. Не можу і станути з ним на божий суд, бо він старий, а його син недужий. Але я маю свідка правди моїх слів, що не я, а боярин чинив усе те, про що помовляє нас. Він, а не ми, мав умову з баскаком, нас не питали про се, чи хочемо ми стати татарською слободою, чи ні. Не ми, а він зраджував короля, щоб опісля покинути волость зовсім і йти на Литву, а нас оставити тут між молотом і ковадлом. Та тоді взяли ми самі справу в руки і явно та одверто заявили себе за природженим володарем[27] нашої батьківщини. Знає про се вся громада, та вона не може бути свідком у власній справі. Знають се прибічники боярина, та і вони не можуть свідчити ані за боярином, ані проти свого господина. Та, проте, свідок у мене є.

Данило стежив уважно за ходом розмови, бажаючи збагнути, по чиєму боці правда. Найшвидше визнався ієромонах.

— Не була б громада така спокійна, будь вона винна! — замітив.

— Так? А мені видиться, що яке їхало, таке здибало! — спротивився Мстислав.

— У всякому разі, більшою є вина боярина, чим громади! — сказав на те отець Василі й.

Та в сей мент заговорив Ярослав про свідка. Круто повернувся до нього боярин.

— Свідка? Якого свідка? — накинувся. — Який може тут бути свідок між громадою і мною? Воєводи не було у нас ще з торішньої війни, не було ані купців, ані королівських биричів, були тільки свої. Та ти уважай, хлопче, що зводити можеш усіх, тільки не бога і не короля.

— Не остерігай мене, боярине, перед злочинами, яких ти щойно допустився.

Тут перепинив Данило дальший спір, підіймаючи руку.

— Пождіть! Заки покличемо свідка, погляньмо, чи не можна розсудити спору і без нього.

В усьому зборі залягла мовчанка, така, що було чути і пролітаючу муху.

— Боярине! — питав король. — До кого їхав баскак?

— Він їхав по подушне, по данину!

— Так, але до кого?

— До мене! Я ж був збирщиком сього податку.

— А чи є де у якій татарській слободі боярин?

— Не знаю, милостивий володарю, я у них не бував.

— Але я бував і знаю. Баскаки їздять до громад і з громади збирають данину. Коли баскак їхав до тебе, то він, видко, тебе знав.

— Воно правда! Він тільки мене знав, тому до мене їхав.

— То значить, що ти, а не громада, зрадив свого володаря. Ось що! Ти накинув себе громаді як зверхник, то ти і відповідаєш за зраду.

Боярин зблід.

— Господине! — залебедів. — Відкіля ся певність?

— Відкіля, питаєш? А чому у погромі не було ні одного з твоїх ратників, ні тебе? Хочеш знати чому? Я скажу тобі. Напад міг удатися або і ні, а в такому разі ти відповідав би за все головою. А так ні тебе, ні твоїх не було між винуватцями, і вина оставалась за громадою. А що, чи правду кажу?

— Сущу правду! — підтвердили отець Василій і Мстислав.

— Саме те бажаю і я довести йому перед лицем милостивого господина нашої землі! — сказав із поклоном Ярослав. — Та тільки одного прохав би я — безпеки мого свідка.

— Хлопче, — усміхнувся король. — Я здогадуюся, якого свідка маєш. Ти подарував життя одному татаринові й бажав би його забезпечити перед неволею. Так?

— Око твоє, милостивий, розкриває глибину серця! Так є! Се татарин!

— Татарин! — закричав нагло Ратибор. — Що може знати татарин про справи мої і баскака…

— Мовчи! — гримнув на нього король. — А тобі, хлопче, кажу, що хоч би свідком був і сам Куремса чи його баскак, то відійде без перепони, бо правда божа та справедливість важніші від людських ворожнеч. Де ж твій свідок?

Ярослав підняв руку, а на сей знак з-між чабрівських ратників виїхав у блискучому одязі Ахмат. Він зіскочив з коня, вкляк перед королем і поклав до його стіп свою криву шаблюку.

Всі аж ахнули, боярин занімів і був би впав, якби не піддержали його ззаду. Сам Данило здивувався.

— Аж так? — заговорив про себе нишком. — Хто ти? — спитав голосно.

— Я Ахмат-бей, баскак Куремси.

— Чи погоджуєшся бути свідком у справі Ярослава Судиславича?

— Так!

— Він тобі друг?

— Ні, він ворог, найбільший і найнебезпечніший з усіх, яких маю. Він побив мене і моїх!

— Так чому ж ти берешся свідчити?

— Бо він лицарський молодець, у серці якого є благородність, і на його боці правда! Я можу ворогувати з ним, та він противник чесний. Він повірив моєму слову, не взяв моєї власності, а поступив тільки так, як кожний, хто береже вірність своєму володареві.

— Що ж знаєш ти про його вчинки та про замисли боярина?

— Знаю усе і не замовчу нічого. Після того, що почув тут, нема в мене ніяких сумнівів.

Рівним, спокійним, діловим тоном розказав Ахмат усе, що було колись між ним і Ратибором, що почув від Ярослава, а що при виплаті довгу у дворищі. А коли кінчив, з задніх рядів прибічників короля виступило двоє кремезних парубків, з яких кожний мав при поясі в’язку ременів. Вони станули по обидва боки боярина. І ось впало слово присуду.

— Зрадником був і є Ратибор! А ось новий боярин, якому даю провід волості!

Тут рукою вказав Данило на Ярослава,