Читати книгу - "Із медом полин"

осквернення, – чуються слова побожної баби Дарини. – Тому на плащаниці, в якій було тіло Христа, навіть зосталася його кров, що її не встигли обмити… Ото це полотно із зображенням Ісуса і почитують у п’ятницю в церкві. Бо ж на ньому самою кров’ю написано історію нашого спасення…»

Валька піймала себе на думці, що тепер баба Дарина небоязко розповідає своїм онукам історію Божого похорону. Не так, як замолоду, коли й казати таке забороняли. Тоді повідувала про Бога, зачинившись у середній кімнаті з одним лишень вікном. Ще й ретельно запинала його фіранками. Сподівалася, ніхто не підслухає і не видасть її сільській владі. Бо хіба ж недобре щось коїть? Белебенить[34] собі бабське, та й годі.

Валька дотепер пам’ятала розповіді про Чистий четвер, про Таємну вечерю Ісуса… А ще як незвично реагувала баба Дарина, коли саме цього дня мати бралася підстригати малу Вальку, примовляючи: «Тому це тре’ зробити, щоб голівка не боліла й волоссячко не лізло».

Тоді стара Дарина, як ніколи, широко вирячувала очі, кумедно так, у гострі кутики, зводила брови, шилила губи, прицмокувала тим пересохлим дзьобиком кілька разів, а відтак затягала якнайдужче кінці будньої хустки-салісохи й протяжно мимрила дивне: «Ох-тя-тя-тя-тя-я-я-я-я»… Валька вмить заходилася реготом, і ледве її мама хотіла щось мовити, як бабуся зникала в іншій кімнаті. А за вечерею, коли донька питала матері, чому вона так повелася, Дарина лишень відповідала: «Не знала я таких законів одвіку, мо’, й треба так? Молоді нині більше знають».

Наче в тумані, зринув у Вальчиній пам’яті й дідусь Петро, що його понад десять літ, як не стало. Побачила перед очима незабутню картину: на низькому, із залізними бильцями й тонким матрацом ліжку він спить, зморений утомою. А на його животі, як у лісі на пеньку, повсідалися онуки. І все раз по раз скубають діда за обрідкуваті посивілі кучерики, що сіпаються на грудях од голосного хропіння, супроводжуваного не вельми приємним запахом. Дід після тяжкої праці любив повечеряти поцілованцем (так називав скибку хліба з хрусткою скоринкою, яку відрізував від непочатого краю хлібини). Добре натирав його пекучим, але таким пашистим часником. До того духу дітвора звикла ще й тому, що часто, перш як братися до вечері, заводила двоголосо улюблену дідову пісню з притиском на словах: «Черствий окраєць хліба з часником для мене найсолодшим був сніданком»…

А передвеликоднього п’ятничного вечора запах із дідового рота нісся ще терпкіший, бо після денного постування, перед самісіньким сном так наїдався, що на ранок у баби Дарини й снідати забував просити. Адже в п’ятницю, – знали про те всі діти Яво-рівської, – поки не винесуть плащаниці, віряни не повинні їсти. Хіба після служби, та й то страви були пісні, ба навіть сирові.

– Цього дня й на городи йти не варто – слід присвятити себе печінню великодніх пасок, – радила – не наказувала баба Дарина.

Валька добре пам’ятала родинні згадки й про те, як поспішала сімейка Яворівських до сусіднього села, що за сім кілометрів, у монастир на відправи та сповіді, бо місцеву церкву спершу закрили, а відтак зробили з неї краєзнавчий музей.

Ініціаторкою того була місцева головиха. Поважна, владна жінка, очоливши тоді сільську громаду, всім єством узялася за ідейну перебудову й за лічені дні повикидала-спопелила весь церковний «непотріб». Відтоді минуло майже сорок літ. За цей час церква відродилася, святу обитель очистили від портретів, погрудь, багряних стягів і прапорів з ликом Леніна, а от у головихи… одно по одному, як оті свічки зі зруйнованого храму, позгасали діти.

Мала їх трійко. Дві донечки вже вчилися у старших класах, як сорокатрирічною зважилася на третє дитя. Бо чоловік до нестями марив спадкоємцем. І таки не прогадала: Бог послав родині жаданого хлопчика. Послав і забрав небавом. Схоронила головиха дворічного сина, так і не дізнавшись, од чого посеред ночі спинилося крихітне серце, бо не дозволила любе тільце нівечити, експертизу робити…

Не стерпів утрати чоловік – подався на заробітки за кордон, принаймні так пояснив свій від’їзд, і тільки його й бачили…

Біда й колись не ходила самотою. Як грім з ясного неба, занедужала старша донька владної самітниці. Рак. Хоч що робила згорьована мати, хоч до кого зверталася, гроші в столичних депутатів вибивала, медиків найкращих вишукувала, та марно.

Не викупиш здоров’я й за золото…

Не стало цвіту на головишиному квітнику життя, поросло воно суцільним полином…

Схоронила доньку. Посивіла, зчорніла, на роботу більше не повернулася – жити не хотіла… І до церкви не пішла.

Десь за два роки й молодшу донечку на той світ проводжала: тоді заледве ноги волокла. Поки виходжувала останню кровиночку, що з муками й фізичним болем майже рік по лікарнях кантувалася, то на чорну землю скидатися стала. Гудила себе, картала й проклинала, що не догледіла, не врятувала плоду від крові й плоті своєї, зосталася сама… Кожному, хто жалів і навідував сіромашну, бідкалася, мовляв, чом смерть до мене не йде, як же померти хочу!!! Та Бог її ще сім літ на цім світі продержав… Чекав, що покається?

Думки про задушевні бабусині оповідки хутко віднесли Вальку до рідної хати, де довгокосі берези й де дотепер вона любить запетлювати міцнюще галуззя у справжню гойдалку, всідатися на неї, як на бабусин припіл, і ну гойдатися, як маля. І заплющувати очі, вдихати глибше живодайну свіжість, напиватися нею, як вранішнім молоком, ще й квітковими пахощами, ніби теплим укривалом, оповитися…

Тут тобі й зелень оздоровча, і власне подвір’я, на якому хочеш – бався, а хочеш – танці витинай чи багаття запалюй і сало з картоплею смаж. Одне слово, вечіркуй до світанку. І ніхто не стукотітиме в двері й не вимагатиме затихнути й припинити розгардіяш…

Село – велика благодать, і тому годі перечити. Щоправда, люди…

Валька тішилася, що їй пощастило зростати там, де залишають у спадок неоціненну науку, якої не навчають в університетах, бо наука ця особлива. Проте мало хто з Вальчиних однолітків її опановував: не вважав за потрібне те робити…