Читати книгу - "Обмануті надії. Cпогади колишніх Юнаків протилетунської оборони, Сергій Шнерх"

Бучацької середньої школи поступила на заочне відділення Львівського педагогічного інституту. Це вона зробила свідомо, щоби дати мені змогу вчитися стаціонарно. Тоді спеціялістів не вистачало, і її відразу влаштували вчителем початкових клясів. Вона працювала і вчилася, водночас допомагала мені.

Народився я 1 січня 1928 року, про що свідчить перший запис у церковній книзі за згаданий рік. Працюючи на землі, особливо в літній період, батьки не мали можливости багато часу приділяти вихованню дітей, тому, як тільки вони доростали до того, що могли самостійно добиратися до захоронки (закладу при церкві св. Покрови у Бучачі, у якому сестри-законниці за відповідну плату виховували дітей), їх віддавали під опіку цим сестрам. Там вчили молитися, писати, рахувати, співати, деклямувати, танцювати і навіть малювати. Такі заклади тоді були рідкісними, тому не всі діти могли їх відвідувати. У цьому відношенні нам з сестрою поталанило і ми, поки не пішли до школи, відвідували цю захоронку. У 1934 році, коли мені ще не виповнилося сім років, батько вирішив віддати мене до школи. Я був підготовлений до науки, та й зростом, мабуть, переганяв тодішних першокласників. Іншої думки був директор школи, і, зіславшись на закони, відмовив батькові. За сприяння мого двоюрідного брата я все ж таки почав вчитися, але у Бучацькій чоловічій семирічній школі. Це не сподобалося директору нашої школи і на його вимогу мене перевели в нагір'янську школу.

Під час німецької окупації я закінчив 7-му клясу і Торговельну школу в місті Бучачі.

З початком 1944 року стало все відчутніше наближення фронту. У Бучачі збільшилася кількість німецьких військових і польової жандармерії. Посилилося «відловлювання» молодих людей як для відправлення у Німеччину, так і для будівництва військових укріплень. Усі придатні для штабів і шпиталів будинки, в першу чергу школи, були виселені і пристосовані для військових потреб, а дітей вчили в неприспосіблених для цього приміщеннях. У середині березня керівництво Торговельної школи дотерміново видало учням свідоцтва про закінчення курсу і школи. Заняття припинено.

24 березня 1944 року совєтськими військами був захоплений Бучач. Не передбачаючи біди, в останній день березня я вийшов у місто. Центральною вулицею проїздила валка возів. Погода в ці дні була дуже нестійкою, і дорога вкрилася сумішшю болота й снігу, тому вози, коні і люди мали жалюгідний вигляд. Задивившися на це видовисько, я не звернув уваги на військового в накидці, який підійшов до мене, взяв за плече і потягнув до останнього воза валки, не звертаючи ніякої уваги на мої протести і просьби.

— Вот тєбє памощнік. Смотрі штоб нє сбєжал! — звернувся до червоноармійця, який сидів на возі. Залишивши мене, пішов до переду обозу. Солдат передав мені віжки в руки і при цьому сказав: «Будєш єздовим».

З Бучача майже польовою дорогою поїхали в напрямку Коропця. Один з коней, запряжених до воза, на якому я їхав, кривав на ногу і тому ми весь час відставали від валки. Залишивши позаду село Зубрець, під вечір зупинилися на якомусь хуторі. Тут ми розвантажились і пішли шукати місця для нічлігу. Коней з возом загнали у шопу. Солдат доручив мені розпрягти, нагодувати і напоїти коней, а сам пішов шукати щось поїсти. Спали у шопі разом з кіньми. Ніч була холодна, а я був тільки у кожушку. Тому солдат дозволив взяти шинель, яка лежала на возі. Удосвіта він розбудив мене, наказав запрягати коней і готуватись у дорогу. Намагання підняти коня, який попереднього дня кривав, виявилися марними, тому прийшлося запрягти до воза тільки одного коня. Хворого залишили в шопі. Возом під'їхали на подвір'я, де була польова кухня і склад зі стрільнами. Завантажившися посудом з їжею та бойовими припасами, поїхали в напрямі фронту. Дорога була польовою, дуже розбитою і тому часто треба було допомагати коневі тягнути воза. На узліссі на нас уже чекали червоноармійці. Забрали від нас привезене. Ми ж возом повернулися назад на хутір. Коня, якого ми рано не змогли підняти і залишили у шопі, вже не застали. Солдат наказав мені доглядати нашого коня, а решту часу бути у розпорядженні кухаря і без його дозволу нікуди не відлучатися. Ми щоденно робили по два рейси на фронт зі стрільнами та їжею. Так було і 5-го квітня. Завантажилися вдосвіта, поїхали, як завжди, на фронт, де на нас уже чекали червоноармійці. Віддали привезене, повернули назад. У цей час щось зашуміло у повітрі, солдат крикнув і зіштовхнув мене з воза. Пролунав вибух. Коли я підвівся, то побачив, що солдат стоїть з другої сторони воза і тримається рукою за плече, а кінь валяється на землі, б'ючи ногами. Рана у солдата виявилася невеликою і нам швидко вдалося зупинити кровотечу. Кінь, мабуть, був серйозно покалічений, бо після його огляду солдат наказав мені взяти з воза гвинтівку і застрілити коня. Я, звичайно, відмовився, бо ніколи такого не робив. Прийшлося йому самому виконати цю тяжку процедуру. Він пояснив, що робить це, щоби скотина не мучилася. А мені наказав взяти гвинтівку і йти разом з ним за солдатами, які виднілися вдалині. Тут доречно нагадати, що над фронтом і прилеглою місцевістю постійно висіли «ліхтарі» (ракети на парашутах), які всю ніч освітлювали прифронтову територію. Для освітлення використовувалися також прожектори і ракети.

До фронтової лінії добирались яром, далі починались окопи. На командирському пункті «мій» червоноармієць доповів ситуацію. Старшина в накидці вислухав його і показав мені, до кого я тепер маю звернутися. Всі військові командири були у накидках, тому визначити їхні звання було неможливо. Новий наставник, не розпитуючи нічого, вказав місце, яке я повинен зайняти в окопі, додавши тільки, щоби без команди не стріляти. Коли я пояснив, що ніколи з гвинтівки не стріляв і навіть не знаю, як нею користуватися, він спочатку подивився на мене з якоюсь незрозумілою посмішкою. Взяв від мене гвинтівку, показав як перезаряджати. Віддаючи її мені, сказав, щоб я так робив та стріляв, але тільки тоді, коли пролунає команда, бо як я не буду стріляти, то мене застрелять. У ситуації, в якій я опинився, винен сам. Через свою легковажність і недосвідченість недооцінив підступности і жорстокости нового окупанта, тому став невишколеним фронтовиком-червоноармійцем. Зрештою, недооцінили цього окупанта і наші батьки, коли у вересні 1939 року зустрічали його при в'їзді у Бучач за Чорним мостом квітами і жовто-блакитними та