Читати книгу - "Обмануті надії. Cпогади колишніх Юнаків протилетунської оборони, Сергій Шнерх"

червоними прапорами. За це багато хто з них поплатився життям. А ми, одинадцятилітки, зустрічали їхню кавалерію і танки коло Білого хреста (він стоїть на сходженні доріг, що виходять з Бучача і Нагір'янки). На цьому ж місці 5 липня 1941 року ми, підлітки, зустрічали німецьких мотоциклістів. А дві години до того тут розігралася трагедія. Нагір'янські хлопці, члени організації «Січ», вирішили перегородити дорогу останнім частинам відступаючих енкаведистів. Сили були нерівні, тому хлопцям прийшлося відступати разом з пораненими. Залишеного на полі бою тяжкопораненого Олеся Федущака енкаведисти так скололи штиками, що неможливо було його впізнати. Ще одного хлопця (Олександровича) енкаведисти зловили вже при виході з Бучача і також закололи штиками. Хоронили їх 7 липня на св. Івана Хрестителя при невиданому до цього здвигу народу не тільки з Бучача і Нагір'янки, а й з довколішніх сіл.

З протилежної сторони фронту почувся гул моторів, який постійно наростав. Уздовж окопу поступила команда: приготуватися! Стріляти тільки в «живі» цілі. На горизонті появилися німецькі танки, які швидко наближалися. За ними бігла німецька піхота. Почулися поодинокі вистріли. Я і собі вирішив попробувати вистрілити. Відчув сильний біль у лівому плечі. Гвинтівка випала мені з рук на землю, а я схопився рукою за плече, щоб пересвідчитися, чи воно ціле. У цей час окопом пробігав якийсь офіцер. Як побачив гвинтівку на землі, а мою праву руку на лівому плечі, накинувся на мене з криком, чому не стріляю, а кинув гвинтівку на землю. Мої пояснення ще більше його розлютили. Він, мабуть, подумав, що я придурююся, показуючи на ліве плече. Тільки моє пояснення, що я — лівша і що вперше вистрілив з гвинтівки, трохи охолодили його. Порадив мені стріляти з правого плеча і при цьому сильніше притискати кольбу. У цей час німецькі танки підійшли зовсім близько. Їхній гул, розриви стрілен, випущених танками, свист куль — усе змішалося з криками поранених. Машинально перезарядив гвинтівку, але вистрілити не встиг. Щось блиснуло в очах, почувся вибух і мене відкинуло назад.

Я втратив свідомість. Коли опритомнів, почав вибиратися з-під накиданої на мене землі і каміння. Перше, на що звернув увагу, це те, що сонце світило дуже яскраво високо над головою. Було неймовірно тихо і сильно шуміло в голові й ушах. Руки і ноги заніміли так, що боляче було ними рухати. У перші хвилини ніяк не міг зрозуміти, де я і що зі мною сталося? Поволі почало прояснюватися. Я машинально підняв руки до голови, щоб переконатися, чи вона там є. Хотів зняти шапку, але біль не давав мені цього зробити. Розтираючи руки і ноги, поволі почав згадувати події, які відбулися на світанку. Оглянувся довкола, побачив багато трупів і ні однієї живої душі.

Виникла проблема, що робити далі? Вирішив йти вздовж гусеничної колії німецького танка. Ходити по ріллі, вкритій подекуди ще латками снігу, в подертих черевиках на дерев'яній підошві було неймовірно тяжко. Рухався поволі, обережно, щоби, по-перше, знову не попасти в якусь халепу, а по-друге, не був впевнений, що йду у правильному напрямі. Через якийсь час ходьби бездоріжжям нарешті на узліссі побачив бабусю, яка збирала хмиз. Від неї довідався, як вийти на дорогу, що веде до Бучача. Бабуся ще додала, що до міста йти зо дві милі (близько 14 км). На щастя, як виявилося, потрібна мені дорога була недалеко. Легко віднайшовши її, я приспішив, щоби ще за дня добратися додому. Перед самим Бучачем знову лежали побиті червоноармійці. Побачене повернуло мене до дійсности. Я побоявся добиратися найкоротшою дорогою через Бучач, щоб уникнути біди, обійшов місто. Через це примандрував додому пізно вночі і майже босий.

Вдома зустріли мене плачем, бо вже не сподівалися побачити живим. Почали розпитувати, де був і що зі мною сталося. Але я попросив маму спочатку дати мені щось гарячого поїсти, щоби зігрітись і розігріти ноги. Баранячу шапку прийшлося кусками зрізати з голови, а потім відмочувати її теплою водою. На щастя, серйозних пошкоджень голови не було. Коли я трохи відігрівся, то заснув і проспав не тільки весь наступний день і ніч, але ще й майже до обіду другого дня. Розбудили мене вибухи бомб, скинутих совєтськими літаками на село. З цього дня, а це було на свято Благовіщення, 7 квітня 1944 року, щоденно бомбардували Нагір'янку і Бучач, чим довели їх до майже повної руйнації. Люди спасалися від постійних нальотів, ховаючись у залізничному тунелі. 16 квітня святкували Великдень. Хотілося вірити, що в таке свято німці не стануть робити облав, а тому багато молодих людей, серед них і я, вирішили провідати там рідних. Уночі німці перекрили тунель з обох сторін, а ранком всю молодь вивели з укриття і погнали в табір, що був у селі Жизномер. Забраних хлопців використовували при будівництві укріплень вздовж ріки Стрипи. Умови життя в таборі були жахливі. При поганому харчуванні треба було тяжко працювати весь світловий день. Спали на землі, вкритій перетертою соломою, яка кишіла вошами і чорніла від бліх. На провідну неділю (23 квітня) біля табору зібралося багато жінок з дітьми, щоби побачитися з рідними й передати їм їжу. Після «торгів», які відбулися між жінками і охороною, відвідувачам дозволили зайти всередину табору. Наприкінці дня німці почали виганяти гостей. Мій вуйко миттєво оцінив ситуацію, що склалася, порадив мені скинути верхню одежу, замішатися між жінками і разом з ними вийти з табору через ворота мимо охорони. І це мені вдалося! Після успішної моєї спроби в такий самий спосіб покинули табір мій двоюрідний брат ще з одним хлопцем. Мабуть, відбувся добрий «торг» із жіночками, бо інакше тяжко повірити, щоби тверезі охоронці так легко далися обдурити і перепустити попри себе вже немалих «дітей». Додому поверталися, намагаючись не потрапляти чужинцям на очі. По дорозі зайшов ще до вуйкової хати, щоб розказати його рідним про ті нелюдські умови життя і праці, які були в таборі. Мою розповідь слухали сестри-законниці, які від 1939 року жили в нього, тобто від часу закриття їхнього закладу. Побачили мої руки в кровавих мозолях і вирішили наступного дня йти «визволяти» вуйка. Взяли зі собою запасну одежу. Вуйко переодягнувся законницею і разом з однією із сестричок без проблем вийшов мимо постових з табору. Правда, при виході другої законниці уже виникли деякі ускладнення, але все закінчилося щасливо. Тепер основним завданням було не попадатися німцям у руки.