Читати книгу - "Пацики, Анатолій Дністровий"

батя — туз серйозний при погонах, так вони її по балді разок хлопнули (імітує удар), тепер не знають, чи прийшла кляча до тями. Уявляєш, подрузі зафігачили прямий, ніс відразу — фіть — хруснув.

З роботи приходить вітчим, як не дивно, тверезий і в доброму настрої, ходить по хаті, ніби не знає, чим зайнятися, заглядає в мою кімнату, помічає Бодю й вітається, як твої справи, плескає мене по плечу; «як мої справи», яке йому діло до моїх справ. Бодьо запитує, чи не бачив його старого (вони деколи разом бухають), вітчим каже, що не зустрічав. Може, зіграємо в шашки? — пропонує нам. Дивуюся, від нього давно такого не чув, хоча раніше, коли я ще вчився у школі, ми часто різалися вечорами по кілька партій, наша гра в шашки дуже подобалася матері, за цим заняттям ми не думаємо погано одне про одного, й між нами нема конфліктів. Відмовляємося. Вітчим помітно скисає і зачиняє з іншого боку двері, з ним, можливо, треба було би вчинити інакше, адже коли він не п'яний, то нормальний штемп, з яким навіть цікаво поговорити, особливо про помилки, які трапляються в молодості. Бодьо питає, чи вітчим не блатує (натякає на його дві ходки), я сміюся — нє, матір дуже любить, боїться, щоб не виставила за двері, в душі він добряк, тільки алканавт закінчений, через водяру, сам бачиш, як опустився, морда — земляна, очі такі — ніби на жовтуху хворий, одяг… на вулиці зустрінеш — за бомжа сприймеш. Пауза. Бодьо зітхає, що з його старим таке саме, дебіл, я йому вже стільки говорив, а воно, чьмо, робить тільки гірше, може, їм треба морду бити? — сміється Машталір. Да — думаю про себе. Потім кажу, що наші сьогодні йдуть на скачки, здається, в Будинок культури на радіоламповий, недавно відкрили, народу — небагато, і тьолки, як таракани, збігаються з Баму й Східного. Він заперечливо киває головою, скоро змагання, треба тримати форму.

— Я ніколи в тебе не питав, шо будеш робити після бурси?

— Після бурси? — замислюється він, — я про це ще не думав, хоча маю мрію…

— Яку?

— Виїхати з України і професійно підсісти на бокс…

— Це можливо?

— Не знаю, попробую, багато наших мужиків у футбол грає в Німеччині, Італії у невідомих командах по всіляких містечках, не скаржаться, платять непогано. Може, і в боксі є така мулька. Не знаю… Треба ще два роки відтарабанити.

— Да. Ще два роки…

— А ти? — Я?

— В університет поступиш?

— Скажеш! Який там університет… Я не знаю, ким хочу бути і хто мене туди візьме. Там нада відмінником бути, комсомольцем–активістом, окуляри носити, харю розумну мати, чірікати гарною мовою і всюди казати «егеж», «авжеж», «атож», «перепрошую», нє, ця хуйня не для мене, я ж цих лохів за кілометр не переношу, ти мій табель за школу бачив? — починаю реготати. Бодьо каже, що на цю тему недавно говорив із братом, Саша шкодує, що нікуди не поступав; пауза; без освіти, як каже мій брат, повна жопа. Знаєш, як він це зрозумів? — запитує малий Машталір. — Він каже, шо всі ті ублюдки, яких він колись ганяв і які боялися вдень ходити по вулиці, даремно час не витрачали, — вони поступили, закінчили університети, інститути, а тепер стають серйозними штемпами, ти доганяєш, що це означає? нє? ну, приходиш ти в якусь вошиву фірму чи кантору вирішувати своє питання, а там стикаєшся з підаром, з якого шість–вісім років тому зняв куртку і більше про його сране життя ніколи не думав, бо тобі до цього підара нема ніякого діла… але тепер, через багато років, це мурло, яке все пам'ятає, обламує тебе, як синка, як, бляха, останнього лоха. Я про це ніколи не думав… А ти подумай, тут є про що подумати, ти краще скажи, що треба робити? — посміхається Бодьо. Бля, да їх, сучяр, нада вже давити, їх топтати нада, підарів! Малий Машталір мене перебиває: дурак ти, Толя, після бурси — нада поступати. Нам тільки зараз здається, що ми серйозні штемпи, що можемо вирішувати конкретні питання, а насправді… дитячий садок усе це, не більше. Не маю здоров'я з ним сперечатися, балда розвалюється. Стук у двері, вітчим кличе до телефону. Риня. Запитує, чи йду на радіоламповий. Вагаюся, що відповідати. Він говорить дуже голосно, мало не кричить у слухавку (мабуть, піддав трохи), Толян, будуть всі наші, Петро Григорович, Дефіцит, навіть Коновал відморожений прийде, потім сміється й каже, що програма має продовження; не доганяю, що він має на увазі; я одну пизду з нашої бурси вла–мав, казала, що прийде, алло! підвалюй, Толян, побухаємо, чуєш? алло! підвалюй. Я відповідаю: добре, я підтягнуся. Малий Машталір каже, пора — через сорок хвилин тренування, на скачках — не буду, після боксу додому прийду вбитий, втомлений, поки прийму душ, обсохну, повечеряю, а там вже спати захочу, нє, ви вже без мене.

11

Заходжу в темний зал, миготять різнокольорові вогні, доріжки яких спалахами ламп розбігаються по стінах жовтими, червоними, зеленими, білими жучками… і все під нудну попсу, від якої мене харить. Посеред залу в хаотичній купі танцює понад три десятки тьолок і пациків, я придивляюся, шукаю своїх. Незнайомий коротко стрижений товстун стріляє в мене цигарку, поки він її витягує з пачки, я помічаю, що по його обличчю струмками стікає піт, а світла футболка навколо шиї аж потемніла, настільки він мокрий. Із наших — нікого, це мені не подобається. Раптом із бокових дверей, де знаходиться підсобна, виходить Риня, а за ним Петро Григорович. Риня через зал прямує у напрямку великої чорної коробки лівого динаміка, підходить до темноволосої тьолки, яка сидить у кріслі під стіною, згинається над нею, чеше їй на вухо, помічаю, як вона кривиться, певно, через шум музики, але схвально йому киває. Петро Григорович повільно обводить зал поглядом, але мене не помічає. От, баран сліпий! Знову