Читати книгу - "Повість про нещасних марсіян, Олексій Вікторович Бобровніков"

— Скажіть, полковнику, ви справді вірите, що вони марсіяни?

— З того часу, як ними зайнявся старий джентльмен із Ватікану, це стало питанням філософії, а я не філософ. Я знаю лиш одне, що, коли на них не діють наші методи, вони з іншого тіста. І ще знаю, що в них щось є.

— Для цього ми й зібралися.

— В усякому разі, мною встановлено, що вони не мають зв'язків із закордоном. У цьому я поки що вмію розбиратися.

— Звідки ж вони взялися?

— Це загадка, якщо вони справді не впали звідти. Їхні матеріали піддаються аналізу, але спосіб виготовлення лишається таємницею. Прилади збудовані на зовсім інших принципах, машини також. Що цікаво — в машинах майже цілком відсутній принцип колеса. Ви читали Уеллса, Уенлі? А втім, ви не читали Уеллса.

— Людині вашої професії не можна так захоплюватись, Харлі.

— А я ще не втратив цієї здатності. Вони мене просто дивують. Мова їхня відрізняється від усіх існуючих фонетикою і граматичною будовою, рахунок тринадцятичний, в основі геометрії — коло. Ви розумієте, як можна, маючи звичайний мозок, розібратися в усьому цьому? До речі, їхня ракета, наскільки я зрозумів, також була ступеневого типу. Я б сказав, надступеневого; вона була подібна до гадюки або кільчастого черв'яка, який під час польоту без упину відкидав непотрібні кільця. Катастрофа сталася, як вони кажуть, від самозаймання якогось особливого пального при сполученні з киснем. Резервуари, що збереглись, не були абсолютно герметичні. Марсіяни на це не зважали, бо їхня планета бідна на кисень. Під час приземлення вони помітили, що стінки приладу розжарюються і ледве встигли вискочити і добігти до найближчого пагорка. А втім, я більше вірю версії, що вони самі підірвали снаряд, щоб він не потрапив до наших рук.

— Тут ви, мабуть, маєте рацію.

— Головне в пальному. Очевидно, воно неймовірної сили. Можливо, ми маємо справу з новою атомною реакцією за мізерних критичних мас. Ви розумієте, що це означає для тактичної зброї?

— Чи було виявлено радіацію осколків і ями?

— У тім-то й річ, що ні. В усякому разі, треба навчити їх як слід говорити, потім засадити за формули і креслення, але, наскільки я зрозумів, вони не є інженери або винахідники, вони лише водії машини і всіляко дають зрозуміти, що технічної документації не знають. Той, окатий, біолог і не може відрізнити болта від гайки.

— І ви їм вірите?

— Я ніколи нікому не вірю.

— Звідки б вони не були, треба сказати, що ви справили на них гарне враження, коли вони не хочуть відкривати секретів.

— Ви допіру звинувачували мене в м'якості.

— Ви досвідчена людина, Харлі, інакше ми не довірили б вам такої делікатної справи, але зрозумійте, що ми не можемо без кінця-краю морочитися з вашою недільною школою. Якщо доведеться їх викрити, неминучий величезний скандал.

— До цього ви й хилите. Є лише один вихід, — обізвався той, котрий до цього часу не мовив жодного слова.

— Що ви пропонуєте?

— Пропоную не я, а старий. Їх треба звільнити.

— Нічого не домігшись?

— Треба швидше кінчати з цим ділом. Згадайте, що старий ще зразу не схвалював цього задуму. На волі вони так само можуть бути оточені нашою увагою… вашою, полковнику. Ви оточите їх своїми людьми. Нехай журналісти беруть своє, а ви своє. Треба просто ввести Марс в нашу орбіту. Преса зрозуміла це раніше за нас.

— Але яким чином…

— Звільняючи цих хлопців, ми опублікуємо комюніке офіціальної комісії, що вони нібито перебували на експертизі. Комюніке повинно бути поверховим і об'єктивним. Це по вашій лінії, Уенлі. У цій історії зацікавлено надто багато осіб, і вона починає давати небажані наслідки, а тому часу я даю вам мало.

М'який телефонний дзвінок перебив того, хто говорив. Уенлі взяв трубку.

— Вас, Харлі. Дзвонять із «Срібного струмка».

— Алло!.. Це я, Харлі… Що? Говоріть ясніше!

Полковник опустив трубку на стіл, розгублено дивлячись на присутніх.

— Кляті марсіяни пропали!

Тед перебрав у пам'яті всі випадки втеч, про які йому доводилось коли-небудь читати в книжках. Жодна з них не підходила.

Усі троє задумані бродили по пустельному будинку. Навіть Лорі втратив апетит і не пробував ушитися від друзів. Він ходив слідом за Тедом, викладаючи перед ним різні фантастичні проекти.

— Все це дурниці, — відповідав Тед. — Ти чудово розумієш усе, що писав про наших предків старий Клеменс, зокрема про Тома Сойєра. Але ніхто з нас несхожий на негра Джіма, і нам нікому кидати з тюрми тарілок. Мовчав би краще і не заважав мені думати!

Якось Тед і Лорі зайшли до бібліотеки і застали там Джо. Він стояв коло вікна і знаком підкликав до себе Теда.

Це було єдине вікно в приміщеннях, відведених марсіянам, що виходило не в сад, а в окремий господарський дворик. Воно було прорізане в гладенькій стіні. Внизу були двері комори й кухні. За високим муром росли клени, і їхнє гілля з поріділим листям ворушилось на тлі чистого осіннього неба. Внизу під вікном стояв фургон, яким двічі на тиждень привозили запаси до комори.

Фургон був критий, і між ребрами каркаса в провислому брезенті три довгі калюжі від нічного дощу відбивали перекинуте небо і чорну плетеницю гілок.

Джо мовчки кивнув на подвір'я. Тед побачив грузовика, кленовий листок, що прилип до мокрого брезенту, і чорні мінливі цяточки в хиткому шматочку блакитного неба.

Тед підвів очі. Високо над старими кленами кружляли птахи.

— Що ти думаєш про це? — спитав Джо.

— Вони готуються відлітати.

— Нам