Читати книгу - "Повість про нещасних марсіян, Олексій Вікторович Бобровніков"

— Чому ж ти хочеш, щоб я це робив за тебе?

— Я тобі показую відчинені двері.

— Тобі не завадило б вимовляти побільше зрозумілих звуків.

— Я ж не винен, що людина не бачить відчинених дверей.

— Лорі! — покликав Тед. — Скажи, хто з нас п'яний?

— Клянусь, я нічого не пив! — відповів Лорі. — Я від учора не спускався вниз.

— Тед, — наполягав Джо, — подивись ще раз і розкажи, що ти бачиш.

— Я бачу стіну і птахів, яким краще, ніж нам, — сказав Тед. — Через таку стіну можна переплигнути лише на Марсі. А ще я бачу калюжі на брезенті фургона…

— Якби ти ліг у таку калюжу, — запитав Джо, — тебе було б видно знизу?

— Я звик до теплої ванни вранці.

— Не кожного дня йде дощ.

Тед нарешті збагнув і захоплено подивився на Джо.

Найближчої середи було хмарно, але сухо. Троє нетерпляче ждали вечора. В цю пору року рано темніло. Світло з кухонних дверей довгою смугою лежало на землі. З-за дверей долинав гамір. Потім стало тихо, і світло в кухні погасло.

Тиша панувала в усьому будинку. Міс Олсоп давно пішла, побажавши марсіянам доброї ночі. В бібліотеці не світилось.

Перший виліз із вікна Тед. Ставши коліньми на підвіконня, він спустив униз ноги, а потім, тримаючись за віконну раму, почав злазити, намацуючи ногами вузенький виступ стіни, схований темрявою.

Тримаючись за віконний карниз, йому треба було ступити кілька кроків праворуч, а потім, нахилившись, схопитися правою рукою за залізний кронштейн. Це було найважче. Далі вже легше.

Якщо повиснути на кронштейні, ноги майже торкнуться брезенту фургона. Тед розчепив руки і впав на брезент. Не минулося без шуму. Друзі прислухались. У будинкові було тихо. Тепер черга Лорі.

Джо, лежачи на підвіконні, підтримував його рукою, а Тед знизу намагався пом'якшити стрибок. Хоч Лорі і був незграбний, але ця небезпечна операція скінчилась щасливо.

Останнім поліз Джо. Коли він схопився за кронштейн, рипнули кухонні двері. Всі завмерли. На подвір'я вийшов шофер Деві. Він зупинився і став закурювати, довго чиркаючи сірниками. Джо завмер над самою його головою. Виступ стіни був дуже вузький.

Шофер поглянув на небо, кинув сірника і не поспішаючи попрямував до будинку.

Джо не втримався і бебехнув просто на брезент. Шум його падіння почувся якраз у ту мить, коли грюкнули двері.

Троє, простягнувшись на брезенті і затамувавши подих, прислухались. Було тихо.

Потяглися нудні хвилини чекання. Тед заплющив очі й намагався не думати про їхнє дивне і небезпечне становище, в якому вони опинилися. Кілька холодних крапель упало йому на обличчя.

«Ще цього бракувало!» — подумав Тед, злизуючи з губ краплю.

На щастя, дощ не дужчав. У будинку зчинився якийсь рух. Кухонні двері відчинились. Тед почув скрип — очевидно, двері притримували рукою — і невиразний шепіт. Він пізнав голоси Поліни і Деві.

Тедові здалося, що Лорі, який лежав поруч за ребром каркаса, неспокійно заворушився. Тед похолов і до болю зціпив зуби. Внизу знову зашепотіли, потім клацнули дверцята. Машина хитнулась і рівно задрижала від мотора. Ще раз грюкнули кухонні двері. Фургон, похитуючись, рушив з місця, але скоро знову зупинився.

Цього разу почувся оклик вартового і жартівлива відповідь шофера.

Над самісіньким обличчям Теда нависло шершаве цегляне склепіння. Тед насилу стримався, щоб не помацати його рукою. Потім склепіння попливло вбік, відслонивши темне небо, по якому пливли рвані хмари.

Це була воля.

Минулі події здавалися тепер дивним хвилюючим сном, і можна було з приємністю згадувати останній вечір у «Срібному струмку», нічну мандрівку зверху на халабуді фургона, стрибок на темне полотно шосе. Коли машина уповільнила рух біля дорожнього знака.

Лорі, коли скакав, вивихнув ногу і ледве плентався, силкуючись не хникати. Потім на їхньому шляху несподівано з'явилися люди. Це були робітники, що ремонтували дорогу. Першим бажанням марсіян було якнайглибше втягнути голови межи плечі і пройти, не привертаючи до себе уваги.

Але хіба не в людей вони повинні шукати допомоги й захисту?

Джо сміливо рушив їм назустріч. За ним Тед і Лорі.

Молоді хлопці дуже зраділи, дізнавшись, яке щастя випало на їхню долю. Не щодня, повертаючися з роботи, можна зустріти живих марсіян. Але після першого ж знайомства всім довелося поспішно впасти в канаву — вдалині блиснуло сліпуче світло фар, і повз них промчала машина, за нею друга. Схоже було на погоню.

— Мені дуже не хотілося б знову потрапити їм у лабети, — сказав Джо, вилізаючи на шосе.

— Ми обіцяємо доставити вас цілими, але навряд чи пощастить це зробити, не зіпсувавши упаковки, — відповів один із робітників, зчищаючи з нього грязюку рукавом.

— Ми не часто бачимо такі пригоди, — мовив другий, — навіть у кіно для цього теж потрібні грошики.

— Грошики? — запитав Тед. — Це металеві кружечки, які у вас заведено давати один одному?

— Вони ще не знають, що без цих сувенірів тут не одержиш і цвілого сухаря! Правда, за гратами і нашого брата годують задарма.

Тед не встиг відповісти, бо знову довелося ховатися в канаву. Машини промчали з шаленим виттям.

— Ого! Ви здорово дошкулили поліції, коли вас так шукають.

— Ми втекли від гангстерів, — сказав Тед. — Здається, так називають у вас розбійників? Ми дізналися про це з газет.

— Їх ловлять і садовлять у тюрму, — розсудливо додав Лорі.

Інколи, — сказав хлопець, — коли вони не сплачують