Читати книгу - "Спомини з часів української революції (1917-1921), Всеволод Миколайович Петров"

Та повернусь до дальшого свого оповідання.

Через цілий 25-ий грудня був полк у русі. Зробивши при поважному морозі коло 30 кільометрів, дійшов до польсько-ліпківського села Тимоновичі, з невеличкою домішкою Білорусинів.

Це село лежало на шляху Несвіж-Купин-Слуцьк та через нього проходила проста телеграфічна сполука між штабами II. та III. армії.

Найблизша військова частина російської армії була хлібопекарня IX. корпусу в Купині зі сходу та штаб II. армії із заходу. Ми залучили свого Морзе та телефон до армійського дроту, щоби бути в курсі біжучих справ, виставили охорону та вирішили залишитись на цілу добу, щоби привести до ладу господарську частину, обчислити запаси та перевести остаточне впорядкування полку.

З Тимонович вислали ми кінну розвідку в сторону Синяви довідатися, що сталося з Шевченківським полком та розвідати, що робиться на шосе Слуцьк-Синява, яке було дуже густо обсаджене ріжними частинами III. Армії, де стояли такі небезпечні для нас частини, як два панцирні дивізіони, після наших вісток слухняні російському командуванню, курінь роверистів (наколесників) та Стародубський кінний полк, по відомостям слухняні комітетам. Отже, нам ці ґрупи були однаковісінько ворожі.

До того місцевість у районі шосе була для нас дуже несприятливою, бо покрита тільки невеличкими перелісками, давала перевагу ворожій кінноті, гарматам та панцирним автомобілям.

Негайно по приході до Тимонович скликано штаб полку і сотенних командантів для інформації про моральний стан Гайдамаків. З інформацій виявилось, то хлопці не мають одної думки про дальші свої завдания. Що всі вони однаково вважали для себе неможливим кинути зброю і вертати домів як діди, чи як отара, яку пожене хто захоче. Всі вони вважають, що тільки озброєні представники Українського Народу можуть здобути йому належні права і що потрібна доконче організованість. Але поза тими думками нічого конкретного, виразного, ясного – проти кого боротися, кого слухати, що робити – не знають. Всі ті питання викликують у них безліч розмов і сварок.

Нарада вирішила, що необхідно для втримання цілости полку у боях, що йдуть – єдина думка, формула, гасло, тому без огляду на втому попередньої ночі, майже без сну та цілоденного походу склала рада присягу, яку мали приняти всі сотні полку завтра.

В тій присязі кожний визнавав себе Гайдамакою, що обов'язаний боронити інтереси українського трудового народу та присягав не кидати рядів полку, заки не приїде до столиці і заки не буде вияснена дальша мета полку, що станеться після остаточного з'ясування ситуації, щоби виконати полкові накази, прямуючи безвідмовно, куди пошлють, а то й на певну смерть.

Ранком 26-го зійшлися всі Гордієнківці біля маленького Ліпківського мечету, де на площі розтаборилися вози, та після коротенької промови команданта полку присягнули на цю присягу, яку виробили напередодні та яку вже прочитали та обдумали з гайдамаками по сотнях.

Дивна, незвична присяга. Всі в шапках та без зброї. Нема ані попа, ані церкви. В стороні сиротливо стоїть маленький мечет, на площі коло нього рядами, як твердиня, вози. По присязі козаки поскидали шапки та почали стискати один другому руку, кажучи: "всім та тобі присягаю..."

Була то справді присяга Гайдамацького загону, а не муштрового українського полку, який в тяжких боях викувався із Гордієнківців.

Після присяги взялися до обозу та за якої пів години провірили й перечислили все, що було у возах, перевантажили наново та з піснями розійшлися по хатах.

Роспоряжав полк замерзлим хлібом і сухарями на 10 діб 2-х. фунтової пайки на одного гайдамаку, крупами на 12 діб, вівса на три доби, набоїв по 300 на рушницю, по 18000 на скоростріл, ручних бомб по 6 на одного.

В ночі з 26. на 27. вернулись стежі з під Синяви та прийшли звідомлення від розвідки, висланої в напрямі найкращого шляху крізь Полісся на озеро Жид в сторону Делятич.

Цей шлях був добре зазначений на 10 верстній мапі, яка лишень і була в штабі полку, бо більшого мірила мапи були тільки району II. армії.

Відомости були нерадісні: під Синявою Шевченківців розброєно і наша розвідка, натрапивши на стежу наколесників, втратила 3-х гайдамаків і одного коня; найкращий шлях на південь перехвачено російською кіннотою, піддержаною панцирниками – розвідка втратила 1 вбитого та 3 полоненими, – шосе провірюється.

Отже, довелося відмовитись від кращого шляху та пробувати проскочити в поліський праліс в напрямі Романово-Лядне, Турів-Олевськ, куди на 10 верстній мапі були, хоч не всюди, проведені чорні рисочки лісових доріжок.

Ранком 27. рушили ми в напрямі до шосе в повнім бойовім поготівлі. Коло 9. години ранку зірвалася метелиця з густим снігом. За яку годину намело страшні кучигури так, що наші вози почали страшенно грузнути, здержуючи рух.

Ця задержка причинилася до того, шо до вечора не змогли ми дійти до шосе і остаточно застрягли серед снігів у невеличкому, але заможному селі у віддалі 2-х кільометрів від шосе. Там довелося нам і заночувати, виславши пішу розвідку до самого шосе.

Хуртовина лютувала цілу ніч. І 28. метелиця не припинилась. Ми використали цю метелицю якнайкраще: озброївшись у лопати, прочистили снігові насипи і до шосе і через нього. Панцирники, гармати, навіть кіннота, що застрягла в снігах по самі черева коням, стали менше небезпечними.

Всі наші верхові пішли на схід прикрити полк з боку ворожої кінноти, а пів чети 2. сотні з двома Люісами пішли в західному напрямку.

Коли останні вози та піхота полку перейшли через шосе, в західному напрямку зав'язалася горяча стрілянина, і полк дарма чекав своїх 10 гайдамаків, що пішли на захід. А коли стежі наших верхових були обстріляні кимсь невідомим, серед снігової завірюхи пішли ми дальше та за дві години вже пірнули в гущавину соснового бору, яким довелося йти аж до 12. січня 1918 року. Тільки деколи виходили ми на безлісні простори та болота, покриті купками кволих беріз та кущів, напівзасипаних снігами. Слуцьке шосе коштувало нам