Читати книгу - "Шабля і стріла, Юрій Володимирович Покальчук"

комишевий кіт, прицілився.

Ще мить — і повітря перерізав свист кинджала, якого метнув Айдар. І

вже обезголовлене тіло зміюки корчилося поряд з наметом, а голова її разом

із кинджалом відлетіла геть.

Скільки разів за своє життя вже довелося Айдарові і ще не раз

доведеться згадувати добрим словом старого Кудабая. Ось і зараз. Він би

лишився сам, оросут помер би від укусу гюрзи, а в степу один — не воїн, аж

ніяк, а ще без коня і без лука із стрілами.

— Вставай, оросуте! Вже минуло! — Айдар вимовив ніби між

іншим, дуже стримано, але водночас із легким тріумфом. Те, що

він вчинив, доводило його самостійність, його власну, непересічну

силу, його життєспроможність.

Оросут підвівся, сів і тоді лише побачив тіло гадюки, що все ще

корчилося неподалік, безголове, але й зараз відворотне у своїй минулій

небезпечності.

— Ти врятував мені життя, хлопче! Спасибі!

Айдар знизав плечима і відвернувся. Нащо йому була вдячність цього

чоловіка?

— Ти допоміг мені втекти з в'язниці. Я ж тобі не дякував. Так має бути, якщо ти воїн. І чоловік.

— Авжеж! — погодився оросут. — Але... Ну, гаразд, молодий ти ще, тому так говориш. Та молодість проходить, і це мине. Це перехідне. А

життям я тобі завдячую, як собі хочеш.

Багато говорить, думав Айдар, як жінка, а все ж на мій окрик зреагував

як слід. Може, він і нічого, цей кяфир.

Западав вечір, треба було подумати про їжу, Айдар мовчки пішов степом, намагаючись ступати нечутно і вдивляючись в землю.

Нарешті угледів нірку ховраха-тушкана, згодом ще одну. Тоді заліг на

однаковій відстані поміж ними і став чекати. Доволі часу минуло, аж ось з

нірки висунулась голова степового гризуна. Чорненька, ага, це чорний

ховрах, кара-тушкан. Зараз, хай-но вилізе зовсім. Звірятко вибралося

назовні, повертіло головою в різні боки і тільки зібралося шмигнути степом

у пошуках їжі, як посвист Ай-дарового кинджала позначив йому кінець

життя.

За дві години Айдар уполював трьох таких звірят. Оросут на той час

викресав вогонь з кресала й запалив багаття, назбиравши міцніших колючок

і сухої ковили.

У них ще був сир і коржі, що їм дав Хамід.

— Того не рушимо,.— сказав Айдар. — Що буде далі — невідомо.

— Слухай, ти чого командуєш? — раптом визвірився на нього оросут. —

Кажи спокійно, а не так, як ваші хани... Ти що, ханський син?

— Ні, я не ханський син, — відповів Айдар, і кров ударила йому в

скроні, я син славного батира і воїна Багенбая із роду жага-байли з племені

кипчаків. І цей степ навколо, що називають Дешт-і-Кипчак, — це моя

батьківщина, кипчацька країна, і я тут знаю все добре, а ти — чужий

чоловік, от я і кажу, що знаю, напевне, краще за тебе. Все.

— Батир ти чи ні, а зараз ми в степу удвох, і треба миритись, а я все ж

доволі старший за тебе і щось можу знати напевно, чого тине знаєш.

— Щось можеш знати, але не в степу.

— Чортеня, та й годі, уперте, як сто чортів разом!

— А ти просто кяфир, гяур! Що ти можеш тут зрозуміти? Ти без мене

скоріше загинеш, ніж я без тебе!

— Я втік би і без тебе, ти, чортеня! А оскільки ти впав мені на голову, то

що було робити?! Ет! — Данило сплюнув і зітхнув. — Ну що сперечатися, хлопче, коли і так зрозуміло, що треба поки що бути разом!

— Не я починав цю бабську розмову, а ти! От і помовч!

«Ну й вдача у цього чортеняти, я таки з ним наковтаюсь лиха, — думав

Данило. — Дня не минуло ще, а вже сваримося. Хоч він мене врятував від

цієї гюрзи, ніде правди діти. Але ж хляве воно таке й худе! Що з нього за

допомога в серйозному бою! Однак сваритися не варт, хай собі меле, що

хоче! Ну, нехай командує, хай дитина пограється, трясця його мамі!»

— Треба воду шукати, — сказав Айдар. — Ти мовчиш, бо не

знаєш, що казати, а вже що робити — тим більше, а пити ж, мабуть, хочеш. Візьми оту свою шаблю, та ходімо за мною.

Вони пішли у видолинок під горбом, скрізь було сухо, і Данило мовчки

крокував за кипчаком, в душі переконаний, що то все порожні балачки, яка

може