Читати книгу - "Мамелюк, Кіндратій Давидович Татарішвілі"

згадує ефенді! Цим би я задовольнився. Розгнівався на нас аллах — і відразу все пішло прахом!

— І справді, хто в цьому винен, правовірні? — запитав, відкинувшись на подушку, сивий осман з жовтими зубами. — Чому так захиріла торгівля? Ще минулого року стільки привозили невільників, що ними був переповнений стамбульський ринок. Ніби назло мені все змінилося: як тільки я поїхав купувати полонених, товар відразу подорожчав.

— Якби не було іншої причини, з цим би ми легко впоралися. Сумно те, що справжню причину усунути не так-то й просто! — скрушно додав Алі-Юсуп.

— Це імеретинський цар Соломон заважає нашим справам. Він для нас гірший чуми, цей гяур[31], — бурчав Зайдол.

— Аллах, аллах, — кивали головами османи, — скороти невірного дні!

— Потійський паша при одній згадці про Соломона то блідне, то червоніє. Тільки двома-трьома фортецями володіють зараз правовірні в Гюрджістані.

— Позаторік цей шибеник Соломон зганьбив наше воїнство, завдав нам жорстокої поразки. Після цього і подорожчали полонені, — гірко зауважив Алі-Юсуп.

— Ой-ой-ой! — бідкалися османи.

— А який шайтан поплутав цього Дадіані — одішського володаря? Адже він був нашим другом: не тільки не заважав нам купувати невільників, але навіть нерідко допомогав! — втрутився в розмову рябий осман.

— Цей проклятий став тепер союзником Соломона, і все, що той йому накаже...

— Не союзником, а покірним рабом, — перервав рябого Алі-ефенді. — Тепер цар Соломон володіє всім Західним Гюрджістаном. І поки його не розіб’ють, погані будуть наші справи!

— Горе нам, горе! Аллах, аллах! — скрушно кивали головами османи.

— Ні, стривайте! Хочете знати правду? Тут є й інша причина. Тил проклятого царя Соломона зміцнений Східним Гюрджістаном. Там зараз панує Іраклій. А він розгромив загони лезгин і кизилбашів, обклав даниною Гянджу й Єреван і зовсім заборонив работоргівлю. Якщо так буде продовжуватися, він — борони аллах! — не посоромиться виступити і проти самого падишаха!

— Аллах не допустить цього, аллах не допустить! — галасували османи.

— Немає нічого дивного, що тепер ми привозимо менше невільників! Та подякуємо аллахові і за те, що маємо! — мовив осман з жовтими зубами.

— Хай благословить захисник правовірних тих небагатьох князів, які, незважаючи на небезпеку, все ще примудряються торгувати з нами. Виявляється, цей гяур Соломон хапає і засліплює кожного, кого запідозрить у торгівлі невільниками. Однак ці молодці все ж ризи­кують собою і доставляють зрідка полонених потійському паші, а той уже перепродає їх нам, — пояснив рябий.

— Хай благословить цих князів аллах! Хай благословить аллах! Незрозуміло тільки, чому вони не хочуть стати правовірними? — дивувався осман з жовтими зубами.

— Е-ех! Хай продовжить аллах дні потійському паші, хоча він і бере за невільників неабияк дорого! Тепер і в Стамбулі нам доведеться просити дорожче за товар. Якщо ми будемо поступатися полоненими задарма, який сенс торгувати? Це все одно, що дресирувати віслюка! — зауважив Ібрагім.

— Будь що буде, правовірні, — втішав усіх Алі-Юсуп. — Великий пророк не забуде нас, стануться великі зміни, і знову повернуться старі добрі часи. На наше щастя, гюрджі зовсім не любителі дотримуватися порядку і не особливо дружні. Ось уже сорок років, як я займаюся торгівлею невільниками, і одне вражає мене, клянусь аллахом! Подумайте, скільки полонених ми вивезли з Гюрджістана, скільки чоловіків загинуло в міжусобних війнах, скільки полягло в боях... — і все ще не перевелися прокляті гюрджі!

— Хіба можна остаточно знищити гяурів? Вони розмножуються, як бур’яни, — зауважив осман з жовтими зубами.

— Що ти верзеш?! Аллах все розуміє краще за нас, — відповів Ібрагім. — Якщо гяури будуть знищені, у кого ми станемо купувати рабів?

— Пам’ятайте, правовірні: доручіть ваші справи пророку, і він вигідно спрямує їх, — сказав Алі-Юсуп. — Я ж свої справи давно доручив йому...

— Воістину, воістину! — підтвердили всі.

— Тепер я хочу подрімати трохи. Вночі мені погано спалося. Алмасхан, — звернувся він до одного зі співрозмовників, — як брата, прошу тебе, йди подивися, як там невільники? Нагодуй хлопчика, подарованого мені пашею. Боюся, що знесилиться він зовсім. Все плаче, клятий! Якби він заспокоївся, то поправився б, погарнішав, і я зумів би його вигідно продати. Я не сумніваюсь, що його охоче придбають єгипетські мамелюки. Це м’язистий, міцний і в той же час жвавий і спритний хлопчисько. Очі у нього виблискують, як у сокола. Паша розповів мені, що хлопчик ледь не втік з фортеці.

— Продай його в євнухи, ефенді, виручиш немало, — порадив осман з жовтими зубами.

— Ну, скажеш таке! Навіщо в євнухи? У хлопчика обличчя справжнього воїна-мамелюка. Я постарів у работоргівлі, і добре знаю, кого де вигідно збути, — відповів Алі-Юсуп і поклав подушку під голову, збираючись подрімати.

Запала мовчанка. Одні пили каву, інші димили калья­ном, треті спали.

— А здорово нас трясе, Ібрагіме, — зауважив рябий Зайдол і подивився через віконце на море. — Ти подивись, які хвилі! — Вони то здіймаються, то падають!

— Дурниці! — спокійно відгукнувся Ібрагім. — Хіба мало у нас траплялося штормів! З дня народження плаваємо. Море і буря так само нерозлучні, мій друже, як грім і блискавка.

— Знаю, але в цьому мало втішного! Не маю жодного бажання пережити вдруге те, що довелося мені випробувати років п’ять тому біля міста Самсуна. Однак якщо східний вітер не затихне, нас очікує, мабуть, щось гірше. Чорне море по-диявольському підступне.

— Ти, Зайдоле, постарів і тому почав боятися моря! Хочеш займемося чимось? Давай зіграємо в нарди!

— Гаразд, — погодився Зайдол. — А на що ми будемо грати?

— На що хочеш?

— На один куруш[32].

— Ой, що таке куруш? Ми ж не жебраки?

— А що ти пропонуєш?

— Якщо вже грати, то на щось путнє.

— А саме?

— Якщо я обіграю тебе, нехай той плечистий хлопець з Ахалціхе стане моїм.

— З глузду з’їхав? Що ти верзеш? Схаменися! Він у мене найпримітніший, і програти його в нарди?!

— Та ти що, може, не зрозумів мене?! Я кажу: якщо я обіграю тебе... Але ж може статися, що ти виграєш?

— А якщо виграю, що ти даси мені?

— Тоді нехай моя довговолоса Ціра буде твоєю!

— Пах-пах-пах! — зацмокав рябий, і у нього загорілися очі.

— А! Подобається? Невже вона не варта твого ахалціхського хлопця?

— Якщо я виграю і отримаю її, у тебе, напевне, очі на лоб вилізуть! Клянуся: я не буду мужчиною, якщо продам Ціру, а не візьму в свій гарем! — вигукнув рябий Зайдол. — Та якщо я програю? Тоді вся ця поїздка даремна. Кепські будуть