Читати книгу - "Слово свого роду, Євгенія Анатоліївна Кононенко"

єврейський музикант, з єврейської мелодії жодної ноти ніхто ніколи не зможе викинути.

— Скільки разів вона кричала, що помирає, щоб твій батько біг викликати швидку, саме коли ми нарешті зачинялися в спальні! І кричала, як сирена повітряної тривоги! Поки він не вилазив, — я перепрошую! — з ліжка і не йшов до неї! Скільки разів вона обіцяла облити мене кип’ятком! Не вистачало, щоб ми через неї потрапили в Бабин Яр! — заходилась апокаліптичним плачем моя мати, хоча проблема Катастрофи зразка 40-х в 60-ті чи 70-ті вже не була актуальною.

Свої звинувачувальні промови на адресу свекрухи мати завжди ритуально закінчувала словами:

— Але я ніколи не казатиму, що всі вони такі! Он яка Діна Михайлівна!

Діна Михайлівна була її знайомою дитячою лікаркою, яка ходила на виклик до хворої дитини будь-якої національності в будь-яку годину доби. Мати неодноразова притягала її й до мене і навіть радилася з нею з багатьох питань, наче з рабином, наприклад, чи відпускати мене в якусь учнівську чи студентську поїздку. Якщо я колись мала спокій від своєї матері, то завдяки Діні Михайлівні.

— Скажи спасибі Діні Михайлівні, що ти їздила до Болгарії! — кричала мати. — Це ж тобі не Соня!

— Я завжди соромився, що моя мати — єврейка, — ділився зі мною, дорослою, своїм світовідчуттям мій батько. — Та й зараз соромлюся.

— Вони завжди ховаються! Розповідають, ніби вони грузини чи білоруси! — коментувала єврейське питання моя шкільна подруга. Той клас, в якому я провчилася десять років, був взірцево-антисемітським. Не знаю, наскільки це було глибоко. Але антисемітський дискурс був панівним. Жодного єврея в нашому класі не було. Проте, були учительки-єврейки. Зовсім не погані тітки. Я багато чула, що єврейські учительки несправедливо обирали собі любимчиків із єврейських учнів. Тож, оскільки мати любимчиків — то засаднича риса педагогів середніх шкіл, наші єврейські учительки, як не було під рукою своїх, обирали собі улюбленців поміж учнів-слов’ян. Серед яких, цілком можу припустити, були «полукровки» чи «діти полукровок», такі, як я. Але про це мовчали. Бо знали: зізнаєшся в двадцяти п’яти відсотках, одразу припишуть тобі п’ятдесят. А то й сімдесят п’ять. А то й всі сто...

А от в університеті на моєму курсі на математичному факультеті євреї були.

— У вас на мехматі так багато євреїв! — дорікнула мені моя однокласниця, яка вчилася на сусідньому факультеті кібернетики, і вимовила це з такими прокурорськими інтонаціями, аж мені мимоволі стало соромно. Але на нашому факультеті підібралися такі єврейські хлопці й дівчата, які не перейнялися радянською парадигмою, мовляв, євреями бути соромно. Вони всі добре вчилися і добре одягалися, всі були в американських джинсах, що в ті часи було круто. Ті хлопці й дівчата були трохи нахабні й трохи пихаті. Але від них віяло недозволеною за СРСР свободою. З тими євреями було цікавіше, ніж з радянськими антисемітами.

— Це твоя паскудна єврейська кров! Чого ти так багато спілкуєшся з ними? Вони усі тільки й хочуть, що втекти з нашої країни! — кричала моя мати.

Золоті слова! В мене була подруга-отказніца, моя однокурсниця, з якою я бачилася потай від матері. Отказніками (реф’юзерами) називали тих, хто подали заяву на еміграцію з СРСР, але не встигли отримати дозвіл до ужесточєнія правіл виєзда на межі 79-го і 80-го років, натомість отримав «отказ», відмову, refuse. Моє спілкування з тою жінкою, яка в досить молодому віці вже мала двох дітей, було чи не найбільшим позитивом моєї бездарної юності брежнєвських років. Наші юдео-християнські діалоги — а втім, якщо в ті роки в неї якесь знання про юдаїзм було, то в мене про християнство — ніякого, але, менше з тим, наші діалоги були напружені й цікаві. Це тривало багато років саме тоді, коли радянська ідеологія із однаковим пафосом гнівно засуджувала як сіонізм, так і український буржуазний націоналізм. Вона тоді була значно ближче до сіонізму, ніж я до українського буржуазного, проте деякі мої українські зв’язки виникли саме завдяки їй.

До речі, коли я народила дитину, то «легалізувала» свою єврейську подругу, і моя мати почала її шанувати як досвідчену матір родини, яка вже встигла виростити двох школярів, коли в мене було лише немовлятко.

Антисеміткою моя мати себе ніколи не вважала. Але не любила, коли знайомі єврейки скаржилися на побутовий антисемітизм колег по роботі та сусідів. Адже вона сама завжди пасіонарно обурювалась тими, хто вважав євреїв винними в усіх бідах людства! То що іще тим євреям треба?

— Ви не були в цій шкурі, — казала їй добра радниця Діна Михайлівна, і мати копіювала її поважні інтонації, і хитала головою, і визнавала: так, буває. І в дискусіях із послідовними антисемітами завжди пафосно вигукувала імена тих знайомих євреїв, кого вважала порядними людьми.

А порядні люди — то неодмінно інтернаціоналісти. Матері подобалося світле майбутнє, коли всі нації й народності зіллються в щось єдине, і євреї теж туди піділлються. Вона навіть списала від руки у зошит вірш якогось радянського поета про білоруську єврейську дівчину, яка забула, як танцюють фрейлакс, зате добре вивчила лявониху. Мати сприймала як тяжку образу, коли хтось зі знайомих євреїв, кого вона вважала надією величного інтернаціоналістичного проекту, одружувався зі своїми. Хоча й одружуватися з «несвоїми», як свідчить її ж випадок, теж не варто. Тож найкраще до настання повного злиття триматися від них подалі.

— І як же тоді настане повне злиття, мамо?

— Не став єзуїтських питань! — верещала мати. — Краще дивися, щоб сама не вийшла заміж за...

І цього лиха не сталося. Хоча моя єврейська подруга іноді пропонувала з кимось познайомити. Проте, хоча варіант Є в моєму особистому житті не реалізувався, своїми травматичними романами й бездарними шлюбами я травмувала свою матір ще більше, ніж себе саму. Адже щоразу мати впізнавала ненависну свекруху в єдиній дочці, яка після чергового краху на особистому фронті, не заспокоюється, а знову «лізе до мужиків», бо «пішла вся в Соню!»

— Ти б почитала, що їй писали мужчини! А вона ті листівки, де їй бажали гарячих солодких ночей, розкидала по своїй хаті, а їй, старій курві, вже було не двадцять, а всі п’ятдесят! — схлипувала моя порядна мати, якій молоді й не дуже чоловіки ніколи такої срамоти не бажали. То безсоромна Соня після трагічної загибелі чоловіка, відсидівши п’ять років в таборах як ЧСІР, замість того, щоб тяжко працювати й лити сльози, крутила романи й регулярно сходилася з добре оплачуваними чоловіками!

— Ніколи не думала,