Читати книжки он-лайн » Драматургія 🎭🎬🎥 » Звільніть золоте лоша. Ковзанка, Лаура Синтія Черняускайте

Читати книгу - "Звільніть золоте лоша. Ковзанка, Лаура Синтія Черняускайте"

188
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 17 18
Перейти на сторінку:
що я розповідаю? Ай, я все забуваю, що ти вже дорослий. Моє тіло було тугим і розгубленим, воно довго не хотіло впустити твого батька. Але пристрасть його подолала. І тоді я вибухнула над морем, і все залило білим світлом... Коли наші тіла звиклися з радістю близькості, яка заважала нам спати, їсти, вчитися, спілкуватися з іншими, ми навчилися вільно плавати одне в одному, віддзеркалюючи картину світу, що розстилалася під нами. Так ми зачали тебе. Були трошки розгублені від серйозності, що охопила нас, злегка отяжілі від пекучого судомного тремтіння... Віриш мені?

ФЕЛІКС: Вірю, мамо, вірю.

МАТІР: Ти часом приходив, коли ми кохалися. Стояв поруч і колупався в носі.

ФЕЛІКС: Я тоді ще не народився...

МАТІР: Ні, але вже готувався. І мав маленький сяючий пальчик...

ФЕЛІКС: Не пам’ятаю.

МАТІР: Куди там.

ФЕЛІКС: Мамо, а той Вінцас?

МАТІР: А що Вінцас?

ФЕЛІКС: Ти його не кохала?

МАТІР: Ніколи.

ФЕЛІКС: То для чого тоді?

МАТІР: Ти ж чоловік. Мусив би зрозуміти. Жага...

ФЕЛІКС: Розумію... Жага.

МАТІР: Я п’ять років поспіль доглядала за твоїм батьком. Удень і вночі перебувала у смороді тліючого тіла. Я мала бути сильною. А почувалася такою одинокою! Коли ввечері вив собака, я сама не завжди могла стримуватися. Бо таке саме виття зачаїлось і в мені. Тіло жінки, яким не користуються, стає безрадісним і непередбачливим... За це я ображалася на твого батька.

ФЕЛІКС: Я пам’ятаю, мамо.

МАТІР: Що ти пам’ятаєш?..

ФЕЛІКС. Ти казала: піду принесу масло. І виходила до комори. Тоді за столом ніхто не міг кусня проковтнути, очікували, коли тобі почнеться. Ти вила й трощила банки. Поверталася назад з покусаними руками. Ніхто не ходив до комори, щоб тебе рятувати...

МАТІР: Бо знали, що людина сама мусить подолати своє виття.

ФЕЛІКС: Мамо, я теж боявся тебе такої...

МАТІР: Та й добре, що боявся, бо я була страшною. Я ніколи його не вибирала. Воно вибрало мене.

ФЕЛІКС: Хто, мамо?

МАТІР: Виття. Що залишилося від білого світла? Воно зношувалося роками... Так зовсім непомітно ми скочуємося...

ФЕЛІКС: Але тепер ти вільна.

МАТІР: Ні. Ніколи вже не буду.

ФЕЛІКС: Ти живеш, як хочеш.

МАТІР: Не можу. Провина. Розумієш? (Пауза.)

МАТІР: Розумієш, чому?

ФЕЛІКС: Здається, що так...

МАТІР: Я чекала, коли він помре.

ФЕЛІКС: Ми всі були страшенно виснажені, мамо. Це не злочин.

МАТІР: Коли він уночі припиняв шепотіти, я прислухалась: можливо, вже?

ФЕЛІКС: Мамо, можеш мені не розповідати.

МАТІР: Ти ще надто молодий, щоб зрозуміти.

ФЕЛІКС: Я розумію.

МАТІР: Ні. Ти просто намагаєшся зрозуміти. Ось, поглянь, як змінюється море — то воно зелене, то синє, то сріблясте... Мов моє почуття провини. Воно живе і дихає. Воно віддаляється і знов болісно наближається... Ноша на все життя. А все почалося зі світла, такого легкого світла, що аж страшно було в ньому не втриматися... Чи тобі знайоме почуття, ніби зараз розсиплешся на уламки від щастя? На дрібний забавний пил?

ФЕЛІКС: Здається, що так...

МАТІР: Авжеж! Це ж гени.

Сцена 6

Півроку по тому. Друга година ночі. Фелікс сидить у пітьмі, бездумно втупившись у телеекран, що мерехтить. Програма вже скінчилась, і на екрані видно лише мигтіння ліній і чути тріскотіння — немов пришвидшена картина биття хвиль. На сходовому майданчику чути кроки, потім — клацання дверного замка. Двері поволі відчиняються. У них стоїть Лючя. Вона у світлому костюмі, її волосся сяє в тьмяному світлі. Лючя з собою має лише ключ.

ФЕЛІКС (не обертаючись поглянути, хто увійшов): Зачини двері — протяг.

Лючя зачиняє двері.

ЛЮЧЯ: Що дивишся?

ФЕЛІКС: Море.

Пауза.

ЛЮЧЯ: Чай питимеш?

ФЕЛІКС: Ні.

Лючя іде до ванної кімнати. Чути, як тече вода. Згодом вона виходить з мокрою головою в халаті. Стає напроти телевізора, затуляючи собою екран.

ЛЮЧЯ: Досить того моря. Поглянь на Лючю.

Фелікс довго змушує себе піднести очі на неї. Їхні погляди зустрічаються. Він здригається, немов отримавши удар, і відводить свої очі вбік.

ЛЮЧЯ: Ти посивів.

ФЕЛІКС: Це від моря.

ЛЮЧЯ: Часто дивишся?

ФЕЛІКС: Трапляється.

ЛЮЧЯ: Що ще робиш?

ФЕЛІКС: Нападаю на перехожих і кусаюсь.

ЛЮЧЯ: Ти мав рацію. Люди мусять піклуватися одне про одного. Інакше все минає стороною.(Пауза.) Я тебе не вибирала. Віриш? Мені тебе вибрали.

ФЕЛІКС: Лючя...

ЛЮЧЯ: Так легко, коли маєш лише послухатися. А тобі мене треба?..

ФЕЛІКС: Лючя...

ЛЮЧЯ: Як ти жив?..

ФЕЛІКС. Я вив. Постійно вив. Я знайшов відбитки твоїх пальців на посуді. Вони ніяк не змивалися — мусив розбити посуд. Я не вмикав світла, не заслонював штори. Жер тільки томатний соус. Стирчав у телефонних будках в очікуванні зливи, доки інші мене випрошували звідти. Ходив на базар і споглядав, як жінки купляли вишні. Знайшов у ванні твою світлу волосину і з’їв її. Не висрав... А вночі, Люче, ти приходила й клала мене собі до живота. Уночі я плавав у тобі, мов ембріон. Такий без кінцівок, без статі і без шкіри... Зовсім невагомий і довірливий. І харчувався лише тобою. Я засинав, хитаючись у кріслі... Одинокість — марна річ, Люче. Вона необхідна лише для очищення. Усім іншим ми маємо ділитися.

ЛЮЧЯ: Вибач, що я забула свою волосину.

ФЕЛІКС: Вибач, що я хотів нею скоїти самогубство.

ЛЮЧЯ: Я скучила за нудьгуванням разом із тобою. Нема нічого ліпшого в цілому світі за цю даровану нам нудьгу. (Пауза.) Причеши мене.

Фелікс зачісує її волосся.

ЛЮЧЯ: Зараз я відчуваю, що ти простив мене. Твої пальці та моє волосся — це єдине ціле.

ФЕЛІКС: Так легко, коли прощаєш.

ЛЮЧЯ: Треба лише послухатися...

ФЕЛІКС: Ми вчимося цьому протягом усього життя...

ЛЮЧЯ: Легкість — це винагорода.

ФЕЛІКС: Легкість і нудьга. Просто чарівно!

ЛЮЧЯ: Феліксе... пообіцяй, що ми житимемо нудно.

ФЕЛІКС: Обіцяю. Я буду найнуднішим типом, якого ти лише зустрічала.

ЛЮЧЯ: Неповторно! Фатально!

ФЕЛІКС: А як ковзани?..

ЛЮЧЯ: Ковзани? Я ненавиджу кататися на ковзанах.

ФЕЛІКС: Я теж.

ЛЮЧЯ: Так добре, коли можна не ковзатися!

ФЕЛІКС: Тоді так... так фатально... нудно!..

Вони сміються і зображають, як катаються на ков­занці.

Сцена 7

Дванадцять років тому. Батько в передсмертній агонії. Матір сидить на краю його ліжка в голосно колотить ложечкою чай. Колотить довше ніж треба.

БАТЬКО (слабим голосом): Ре-гі-но-чко... Постав уже нарешті те горня...

Вона ставить. Пауза.

БАТЬКО: Ре-гі-но-чко...

МАТІР: Питимеш?

БАТЬКО: Ні... Приляж поруч...

Мати лягає на краєчку ліжка. Батько важко повертає голову й дихає їй у скроню.

БАТЬКО: Біле світло над морем...

МАТІР: Так.

БАТЬКО: Пісок охолонув... Камінець потрапив тобі

1 ... 17 18
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Звільніть золоте лоша. Ковзанка, Лаура Синтія Черняускайте», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Звільніть золоте лоша. Ковзанка, Лаура Синтія Черняускайте"