Читати книгу - "Гурійський щоденник, Гіоргі Кекелідзе"

великі мандарини. Мені було дев’ятнадцять років. Ми з двома друзями, на позичені в інших друзів гроші, куплені в Аджарії мандарини везли на продаж до Азербайджану, в Белакані. Особисто я грошей потребував на видання літературної газети, друзі — на своїх справ. Та в дорозі, в поїзді «Батумі–Тбілісі» у нас безсовісно вкрали три ящики мандаринів. Головне, саме тоді, коли ми спали. Злодійське мистецтво родичів нашого провідника — справа незбагненна. Те, що лишилося від мандаринів, ми перевезли з Лагодехі на кордон із Азербайджаном. Там нас мала зустріти людина, яка прийняла б наше «сонячне золото» (як писали в радянських альбомах). А та людина повіялася на весіллі, куди і нас запросили. Ну, ми і пішли. Танці. Танці. Чужа мова. А цей тип не розуміє, що мандарини не зважатимуть на весільні справи і почнуть гнити, якщо їх вчасно не вивантажити з машини. А навколо музика, танці. Хтось штовхав мене, мовляв, приєднуйся до нас. А я сидів і думав про свою газету, яка гнила разом із мандаринами. І саме в той момент я пообіцяв собі: у жодному разі не відступати. Я випив, встав і приєднався до танцюристів. Здавалося, що я танцював на тих самих мандаринах.

Зрештою, мандарини і справді згнили. А газети — немає. За два роки ми стали давати уроки в тюрмах, і на ці гроші я почав видавати газету. Я кажу для того це, щоб ви пам’ятали: в основі будь-якої справи, яку ви бачите з боку, яка є моїм, вашим або чиїмось успіхом, лежать зусилля, спрямовані на мандарини. Мандарини, куплені на позичені гроші.

Отже, цінуйте мандарини.

Розділ IV. Зуріко. Мій батько

Грудень, 2015 — січень, 2016

Відтоді, як не стало мого батька, я жодного разу не бачив його вві сні. Хоча готуюся до цього щоночі. Мені здається, якщо він вирішить з’явитися в моїх снах, то точно не для того, щоб я злякався або прийняв його появу за погану прикмету. Тому, можливо, він поки утримується. Якби було не так, я б його вже побачив.

А поки мені сниться лише наш телевізор, по якому показують «Вісник» або якусь іншу стару передачу. Не знаю, чому мені сниться саме телевізор, але це факт.

* * *

Отже, зараз я розповім вам одну геть не новорічну історію. А може, і саму новорічну. В Озургеті падав сніг. Удома були лише я і мама. Разом зі снігом, як завжди, прийшла тиша — спокійна і нестерпна. А людина — істота, яка здатна виражати емоції, тому я сиджу тут і пишу з надією, що хтось мене почує. Або просто так, без надії, не знаю.

Так сталося, що в мене немає ні братів, ні сестер, тому батько ростив мене у фатальній любові, придуманих ним самим іграх, створених своїми руками іграшках у важкий час, сотнях пенальті на чемпіонатах світу, невідь звідкись узятих тенісних м’ячах. Як і всі, в дитинстві я бавився корабликами, зробленими зі сторінок шкільних зошитів, грав у «менеджера» (була така настільна гра), в доміно. З батьком ми спали в одній кімнаті й усю ніч розмовляли. Батько розповідав про свої мрії, які не здійснилися. Часто нагадував мені, що не можна вбивати мурашку, тому що вона поспішає до своїх дітей. Батько весь час, не покладаючи рук, працював. Ми поховали його там, де разом збирали траву для корів. Уже хворий, він обійшов весь горішник, причепурив його. А коли зліг, сказав мені: «Здається, один горіховий корінь біля паркану я не обробив». Можливо, жартував. Або говорив серйозно.

Про його мрії я вже згадував. Він грав у шахи, був чемпіоном району. Хотів стати чемпіоном світу. Через чортову скромність не вийшов на регіональний турнір. У лікарню попросив принести лише шахові задачі. Колись я обов’язково поставлю на його могилі пам’ятник у вигляді шахової дошки — як чемпіону світу. Я здійсню його мрії. Так я робив і раніше. Адже це і є моя справа на землі.

«Зурабе, чорнявий Зурабе! Чим допомогти тобі, ти так далеко...» — співала часом бабуся. Про батька співала. Хоча він був дуже близько. У тій же кімнаті. Або у дворі. Я не знаю, що вона мала на увазі під словом «далеко».

А нині він далеко.

— Ти ж знаєш, поки про це говорити рано, але ж ти не боїшся смерті? — запитував я в батька.

— Звідки мені знати, що там? — трохи наляканий, відповідав він мені.

І я не знаю. Якщо є рай, значить, він там. Якщо нічого немає, тоді це суцільний відпочинок. Глухий сон без завтрашніх турбот: не треба фарбувати паркан, боятися, що курки пролізуть через дірки, обкопувати дерева, обтісувати кілки, міняти штепселі. У лікарні батька відвідував мій дядько Тенґо. Якось він сказав батькові: «Так, робота — це добре, Зурабе, але стільки роботи я в труні бачив, матері його трясця!». А потім спокійно продовжив звичайну розмову. Коли приходив Тенґо, батько просив:

— Припини лаятися!

— Чого?

— Бачив я цю роботу в труні, матері його трясця!

Отже, бачив ти роботу в труні, Зуріко[40]! А це і означає для тебе смерть. За життя ти роботу в труні не побачив би.

* * *

Я приїхав до Суребі. Журналістка Теа Адеішвілі робила сюжет про персонажів цієї книжки, і ми знімали Джумбера Санікідзе, знаного шукача дружини. Я подзвонив йому. «Поглянь на свій будинок». Мій будинок стоїть там же, поруч. Але я не ввійшов. Не зміг. Досі не знаю, коли зможу туди ввійти. Там моєму батькові стало зле, але, як він мені сам сказав, він усе прибрав, і тільки після цього його відвезли. Як він там усе прибрав, я не побачу. Поки не можу. Можливо, іншим разом, коли в мене буде інший настрій — тоді обов’язково. Іншого шляху в мене і немає.

* * *

У дитинстві, коли батько працював у полі, в домі або в іншому місці, я завжди був поруч із ним. Коли він втомлювався, то підходив до мене, клав свою долоню на мою і казав: «Дай мені силу». А потім виголошував: «ДГН, ДГН, ДГН!» — наче заряджався. І я вірив йому. Зараз батько фізично зник, але я точно знаю, що він усіма своїми силами допомагає мені звідти, протягує руку. Щоб я торкнувся до неї і сказав: «Дай мені силу! ДГН, ДГН, ДГН!».

* * *

Мені було чотирнадцять років, коли в сільському лісі, який височіє над моїм будинком, я заліз на