Читати книгу - "Дівчата, Емма Клайн"

прилипав ззаду до моїх ніг. Вечірка з гострою закускою, чоловіки, одягнені в гавайські сорочки з нагоди свята. Це все, здавалося, зайвий раз пояснювало, чому батькові хотілося чогось більшого. Я уявила Тамару, зі стрічкою, обмотаною кругом шиї, як вона лежить на килимі в якійсь зовсім маленькій квартирі в Пало-Альто. Там мій батько — дивиться на неї? Сидить на стільці? Його збуджує рожева помада Тамари. Я намагалася ненавидіти її, але не могла. Я не могла навіть ненавидіти свого батька. Єдина, хто залишилася, — моя мати, яка допустила це, яка була такою слабохарактерною і м’якосердою. Давала гроші, готувала щовечора і навіть не задумувалася, що батькові було потрібно щось іще — нестандартне мислення Тамари, для якої життя — це неначе телевізійне шоу про літо.

Тоді я уявляла одруження як щось просте і бажане. Як чиюсь обіцянку піклуватися про тебе, обіцянку помічати, якщо ти сумна, чи стомлена, чи ненавидиш їжу, у якої жахливий смак. Як обіцянку, що ваші життя будуть іти паралельно. Моя мати, очевидно, все знала, але залишала все як є, то що можна сказати про кохання? У ньому ніколи не можеш бути впевнений — звідси і беруться ці сумні приспіви пісень, які доводять до відчаю, — «Ти не любив мене так, як я любила тебе».

Найбільше лякає те, що неможливо визначити причину, момент, коли все змінилося. Коли вперше погляд на глибокий виріз сукні на спині іншої жінки починає змішуватися з усвідомленням, що дружина в іншій кімнаті.

Коли музика стихла, я знала, що зараз зайде мама, щоб побажати на добраніч. Це був момент, якого я боялась, — помітити, як її локони ослабли, помада розтерлася навколо рота. Коли вона постукала, я подумала про те, щоб удати, ніби сплю. Але в мене було увімкнене світло: двері відчинилися.

Вона злегка скривилася:

— Ти ще не роздягалась.

Я могла проігнорувати її або випалити якийсь жарт, але не хотіла завдавати їй болю. Не тоді. Я сіла.

— Було гарно, чи не так? — сказала вона, прихилившись до одвірка. — Уважаю, реберця мені вдалися.

Можливо, я щиро думала, що мати хотіла б знати. Чи, може, я хотіла, щоб вона заспокоїла мене, пояснивши все по-дорослому.

Я прочистила горло:

— Дещо сталося.

Я відчула, як вона напружилася, стоячи на дверях.

— Ох?

Згодом я картала себе, згадуючи про це. Вона, очевидно, вже знала, чого чекати. Очевидно, хотіла, щоб я мовчала.

— Батько говорив, — я повернулася до черевика і зосереджено рухала пряжкою. — З Тамарою.

Вона видихнула:

—І? — вона злегка усміхнулася. Безтурботною усмішкою.

Я була збентежена: вона, очевидно, знала, що я мала на увазі.

— Це все, — сказала я.

Мати глянула на стіну.

—Єдине, що було не так, — це десерт, — мовила вона. — Наступного разу натомість я б зробила мигдальне печиво, кокосово-мигдальне печиво. Ці мандарини було незручно їсти.

Я мовчала, від шоку ставши настороженою. Я зсунула черевики і поклала їх під ліжко, один біля одного. Я пробурмотіла на добраніч, нахилила голову, щоб мати мене поцілувала.

— Вимкнути тобі світло? — запитала мама, затримавшись на дверях.

Я похитала головою. Вона тихо зачинила двері. Як сумлінно вона повертала ручку, аби двері клацнули, щоб зачинитися. Я пильно дивилася на свої почервонілі ступні, на яких залишилися відбитки черевиків. Думала про те, які стиснені і дивні вони на вигляд, зовсім не пропорційні, і хто може полюбити когось, у кого такі ступні?

Мама говорила про чоловіків, з якими вона зустрічалася після батька, з відчайдушним оновленим оптимізмом. Я бачила, як віддано вона трудилася: робила вправи на баннім рушнику у вітальні, її леопард був укритий смужками поту. Вона могла лизнути долоню і понюхати, щоб перевірити своє власне дихання. Вона зустрічалася з чоловіками, у яких на шиї були фурункули в тих місцях, де вони порізалися під час гоління, чоловіками, які не могли оплатити чек і зі вдячністю дивилися на маму, коли вона витягувала свою кредитну картку «Аер Тревел». Вона знаходила таких чоловіків і, здавалося, була рада тому.

Я уявляла Пітера під час наших обідів з цими чоловіками. Як він спить з Памелою в напівпідвальному приміщенні, в незнайомому місті Орегону. Ревнощі дивно змішувалися з хвилюванням за них двох, за дитину, яку носить Памела. Я розуміла, що багато дівчат просто створені для любові. Як, наприклад, Сюзен, що викликає це почуття просто своїм існуванням.

Найбільше моїй матері подобався золотошукач. Принаймні так Френк відрекомендувався і сміявся, розбризкуючи слину з куточків рота.

— Радий познайомитися, люба, — промовив він першого вечора, і його великі руки затисли мене в безтактних обіймах. У мами було легке запаморочення і сп’яніння. Їй здавалося, що життя було світом, де самородки золота заховані в руслах чи в підніжжях скель, і збирати їх можна так само легко, як персики.

Я чула, як мама розповідала Сел, що Френк був досі одружений, але це не надовго. Я була не зовсім впевнена, що це правда. Френк не був схожий на чоловіка, який міг би залишити сім’ю. Він носив сорочку з кремовими ґудзиками і вишитими червоними нитками півоніями на плечах. Моя мати поводилася схвильовано, торкаючись волосся, проводила нігтем між передніми зубами. Вона дивилася то на мене, то на Френка.

—Іві дуже розумна дівчинка, — сказала вона. Вона говорила надто голосно. Та все ж було приємно чути це. — Вона процвітатиме в Каталіні. — Це була школа-пансіонат, до якої я мала ходити, проте до вересня, здавалось, ще ціла вічність.

— Розумна голова, — грубим голосом мовив Френк. — Ти там не пропадеш, чи не так?

Я не розуміла, чи він жартує, чи ні, і моя мати, здавалось, також.

Ми мовчки їли запіканку в їдальні і я, відсовуючи тофу, наскладала його в себе на тарілці цілу гірку. Я бачила, що мати вирішила змовчати.

Френк був гарний, незважаючи на дивну сорочку. Він був неймовірно витончений і жіночний, до того ж змушував мою матір сміятися. Він був не таким привабливим, як батько, та все ж. Вона намагалася дотягтися кінчиками пальців до його руки.

— Чотирнадцять років, так? — перепитав Френк. — Готовий побитись об заклад: від хлопців відбою нема.

Дорослі завжди дражнили мене з приводу хлопців, але я вже досягла того віку, коли це більше не сприймалось як жарт, це було переконання, що хлопці фактично мають добиватися мене.

— Ох, оравою ходять, — відповіла я, і мама звернула увагу на непривітність у моєму голосі. Френк не показав, що