Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

груп будинків та комплексів хат. Вони змикаються, тримаються гуртом, а на зовні показують зуби. Здалека видно тільки головний дах хати, що стирчить викличним гребенем роду, її шолом, прикритий палісадом, наче маскою чи забралом.

Колись це мало виключно оборонне значення. Не одна хата прославилася розпачливим спротивом нападам, а пізніше ще довго ґражди служили захистком від диких кабанів та вовків. Від печер і житла старовіку досі у них залишився захист темрявою. Обов’язково темними мусять бути як кімнати, так і подвір’я ґражди, відділені одне від іншого. Ґражда є не тільки темною, але й сухою, усіма способами, дахами і дерев’яними ринвами, вона перекриває доступ дощам та снігу. Стежка до ґражди та її подвір’я бувають вимощені величезними плитами. Дивлячись на їх розміри, відчуваєш подив і захоплення: де такі плити можна було відшукати і як їх вдалося сюди доправити.

Луки і сади, що оточують хату, завжди обгороджені так званим воринням, такою огорожею, в якій між високі – до шести метрів – патики, поставлені парами і зв’язані гужвами, тобто пасками, такими мотузками з дерева, кладуть упоперек рядами одну на одну тригранні обтесані балки – без жодного цвяха. Щоб вориння надійніше опиралися вітрові, їх ставлять зиґзаґами. Здалека світяться і в’ються луками ці срібні нитки аж до горизонту, згори з-під неба аж до глибоких низин. Цілий край перетинають високі патики, подібні на антени. Розправляють плечі, тягнуться до неба, але рідко падають. Хоча дмуть на них вітри із заходу, зі сходу і з півночі, хоч виграють на них усі співанки Верховини – часом жартівливі, часом жалісні, часом ніжні, часом грізні, а непереможені відважні вориння ухиляються, танцюючи безконечними рядами.

Коли нова оселя узаконилася на своїм власнім пагорбі, то золота хата здалека ясніє над чорним лісом, мов крапля роси, вирвана з самого сонця. Світить ночами віконцями, пронизує темряву й веде, як ліхтар, крізь лісові хвилі пущі.

А тоді, коли хата вже готова і ґаздівство вже заведене, на Святий Вечір, у день Різдва, коли відбувається Свята вечеря, приходить Він, святий посланець, щоб оглянути господарство. Аби обстежити почату через нього справу, чи добре її провадять. Хоче побачити доробок, що виріс із краплі поту Сина Людського, заглядає у кожен закуток, говорить зі всією худобою, розпитує її і благословить, як дух життя.

Тоді, з року в рік, Він не тільки очищує, але й розраджує свій люд: не нарікайте, браття, коли рубаєте на верховинах вкорінені в землю, наче змієвими пазурами, велетенські дерева, що висять на урвищах над вашими головами. Не лякайтеся, корчуючи змієву пущу і щомиті наражаючись на небезпеку, що вас розчавлять, мов хробака, і скинуть у прірву стовбури. А коли гаруєте, будуючи хати, тягаючи важезні колоди, перенапружуючи кості та м’язи, і як сушите голови над своїм господарством, то не кленіть долі: Святі ґазди, робітники Божі, ще до первовіку вам це показали. У цім місці ваша праця поєднується з їхньою працею.

Шумеєве господарство

Шлях, що пролягає лівим берегом Чорного Черемошу з Жаб’я через Криворівню, за якихось три кілометри нижче від Криворівні переходить через потік Варитин і відразу після цього розгалужується. Одна гілка, ідучи вправо, утворює досить рівну дорогу, яка веде вздовж Черемошу до Устерік у напрямку Кут. А та, що ліворуч, уздовж потоку Варитин піднімається і звивається стрімким перевалом Буківця у напрямку Косова. На пагорбах і схилах біля цього розгалуження доріг та над ним розташоване поселення Ясенів. Історія нашого краю – це історія родів та осель, до того ж небагатьох. Часом, дуже рідко, вони зливалися у взаємному прагненні, після чого знову розходилися. Пастухи справді мають щорічно спільні справи і зустрічі, свята й оборудки, але потім знову зникають чи то у хатах, чи на пасовищах, ніби весняні води, які підносяться, прибувають, зливаються і знову відходять. Поки ще не утворилося чогось більшого від громади, навіть перед тим, як роди й оселі об’єдналися у громади, на них вже насувалися чужі рамки, щоправда, тільки ззовні. Якщо ми хочемо побачити історію численних коренів, які ледве встигли випустити пагони, то мусили б по черзі придивитися до багатьох родів та осель і розповісти історію кожного. За людської пам’яті спільність їх була непомітною, хоча сварки і ворожнеча, які траплялися, ніколи не були дикими. Правда старовіку була основою й історією цієї невидимої спільноти, була стилем осель-коренів. Але у цьому непов’язаному і вільному стані вже жила справжня суспільність.

У ближчі до нас часи, у половині ХІХ століття – однак ще перед тим, коли один за одним, мов удари, увірвалися «нові часи» – прославився Фока з роду Шумеїв. Життя його було активним і насправді виходило за межі його суспільного стану. Він не противився новизні, навпаки, вчився охоче і тому, відновлюючи старе життя, навіть вітаючи свіжим поглядом усе те, що для міських людей уже стало буденним і банальним, осявав світлом новизни. Він сам надихав і зацікавлював кожного, ніби вів безперервну живу розмову між різними часами й вітався з ними на роздоріжжі. Такі зустрічі рідко трапляються в одній людині. А він не просто опирався на всю правду старовіку, але й свідомо хотів її поповнити та відновити.

Познайомитися з його домом і господарством, у багато чому дуже типовим, – то пізнати більше, ніж половину особистості.

Фока Шумеїв з Ясенова мав дві хати на схилах Буківця. Одна була високо на полонині, майже над межею лісу, а друга – стара ґражда, одна з найстарших хат у цій околиці – була більше як на півгодини ходи віддалена від потоку Варитин, який крізь купи велетенських валунів, самими собою обточених, пробивається ясною кришталевою водою до Черемошу. У тому місці, де стрімка і крута дорога, що пролягає між скель і урвищ ущелини Варитину, сходить на рівно з перевалу Буковець, стоїть зліва високо серед скель капличка з вирізьбленим святим, який зверху благословляє перехожих, а нижче, справа від дороги, лежить валун завбільшки з лісову колибу, яку називають «жидівським каменем». Назва походить від того, що багато років тому цей камінь скотився, ймовірно, накривши разом із коником та невеликим візком молодого жида, побожного бідака і мандрівника з братства хасидів, коли той вертався в бік Косова. Ще й тепер лівобіч від дороги високо стирчить багато таких каменів, чигаючи, як може здатися, на перехожого. Місце пусте й чарівне.

Власне там є стрімка стежка, що веде від Буківця до оселі Фоки, відразу здіймаючись уверх. Уже в ті часи, що їх ми описуємо, ґражда