Читати книгу - "Веселка тяжіння, Томас Пінчон"

Знов у дорозі, Роджер за кермом, Джесіка між ними, унітаз визирає у прочинені дверцята, і ось нарешті відповідь:

— Можливо, це знак. Можливо, варто розширити спеціалізацію.

Роджер кидає на нього швидкий погляд. Помовч, Мехіко. Намагайся не думати, що це означає. Врешті-решт, доктор йому не начальник, обидва підпорядковані старому Бригадирові, у «Білій візитації» на однорівневих, наскільки відомо Роджерові, щаблях. Але іноді — Роджер знову позирає понад темними вовняними грудьми Джесіки на плетену голову, голий ніс та очі — йому здається, що доктор прагне не лише його доброї волі, його співпраці. А хоче його. Як хоче чудову собачу особину…

То чому він тут, навіщо бере участь у черговій крадіжці собаки? Якого чужака він пригрів у собі, якого психа…

— Ви сьогодні поїдете назад, докторе? Маю підкинути юну леді.

— Ні, я лишуся там, а ви можете повертатися на авто. Мені потрібно перебалакати з доктором Спектро.

Вони наближаються до довгої цегляної імпровізації, вікторіанського парафразу того, що колись давно стало готичними соборами, — проте свого часу постало не через потребу продертися крізь формування такої собі плутанини до якогось верховинного Бога, але радше через заплутаність мети, через сумнів щодо місця істинного перебування Бога (ба навіть, у декого, щодо самого Його існування), із безжальних тенет чуттєвих митей, звідки неможливо звільнитися, тож наміри будівничих повернули не до високості, а знову до страху, до простої втечі у будь-який бік від усього, що казали про ймовірність милосердя того року промислові дими, вуличні відходи, безвіконні «мурашники», провислі шкіряні хащі приводних пасів, рухливі й терплячі потаємні держави мух і щурів. Закіптюжений цегляний наріст, відомий під назвою Шпиталь Святої Вероніки Істинного Образу Для Лікування Товстокишкових і Респіраторних Захворювань, та один із приписаних до нього лікарів — доктор Кевін Спектро, невролог і безсистемний павловець.

Спектро — один із перших семи власників Книги, і якщо ви поцікавитеся у пана Пойнтсмена, якої саме Книги, над вами лише посміються. Ця таємнича Книга переходить із рук до рук співвласників на щотижневій основі, і зараз, як підозрює Роджер, настав тиждень Спектро, коли можна з’явитися до нього будь-якого часу. Протягом тижня Пойнтсмена інші таким само чином прибували серед ночі до «Білої візитації». Роджер чув їхній ревний змовницький шепіт у коридорах, самовдоволене тупання їхніх каблуків убиває людський спокій, наче бальні туфлі на мармурі, — не стихаючи навіть на відстані. Голос Пойнтсмена і його кроки завше вирізнялися з-поміж інших, а як вони тепер лунатимуть з унітазом?

Роджер і Джесіка залишають доктора поблизу бічного входу, в якому він поволі тане, не залишаючи по собі нічого, крім дощу, що крапає з одвірків і насічок нечитабельного напису над прочілем дверей.

Вони повертають на південь. На панелі теплом світяться вогники. Прожектори обмацують дощове небо. Невелика машина тремтить на ходу. Джесіка поринає у сон, шкіряне сидіння порипує, коли вона згортається клубочком. «Двірники» розчісують дощ ритмічною, яскравою дугою. Вже звернуло на третю ночі, час додому.

□□□□□□□

Вечорами у шпиталі Святої Вероніки вони вдвох звично сидять біля відділення воєнних неврозів. В автоклаві клекочуть і брязкають сталеві кістки. Пара підіймається до сяйва гнучкої лампи, раз по раз яскраво спалахує, і тіні жестів розтинають її стрімкими помахами гострих лез. Обличчя, проте, зазвичай приховані, ретельно захищені складками ночі.

З чорноти відділення, прочиненої картотеки болю, у якій кожне ліжко є водночас і текою, лунають крики, надривне волання, як від холодного металу. Сьогодні Кевін Спектро озброїться шприцом і колотиме в пітьмі до нестями, десятки разів, не менше, аби вгамувати Лиса (так він називає будь-якого пацієнта — тричі оббіжи весь корпус, не думаючи про лиса, і зможеш зцілити що завгодно). Щоразу Пойнтсмен сидітиме, чекатиме, поки відновиться бесіда, тішитиметься відпочинком у ці миті напівмороку: стерті позолочені літери блищать на книжкових корінцях, у запашній кавовій гущі плавають таргани, зимовий дощ у ринві за вікном…

— А виглядаєш ти кепсько.

— Та знову той старий пень, він мене доконає. Бойові дії, Спектро, щодня, я не… — випнувши губи до окулярів, які він протирає сорочкою, — я цього триклятого Пудинга геть не розумію, завжди підносить… старечі нежданчики.

— Літа, літа. Вік.

— Та з цим я б упорався. Але він до біса… він просто виродок, геть не спить, інтриги плете…

— Я не про старечість — у нього такий підхід. Це ж Пойнтсмен. Ти поки що не маєш можливостей, які у нього є, ти не можеш ризикувати, як він. Ти ж працював із ним, у такому віці, сам знаєш, у них таке дивовижне… самовдоволення…

Власний Пойнтсменів Лис чекає на нього у місті — його військовий трофей. А цей кабінет — як печера оракула: витає пара, з темряви долинають зойки сивіли… Абреакція[70] Повелителя Ночі…

— Мені це не подобається, Пойнтсмене. Якщо ти хочеш знати.

— Чому? — Пауза. — Це неетично?

— Та Господи, невже це етично? — Спектро простягає руку до входу у відділення майже у фашистському вітанні. — Ні, я просто шукаю способу це виправдати — експериментально. І не знаходжу. Існує лише одна така людина.

— Слотроп. Сам знаєш, хто він. Навіть Мехіко вважає… ну, як завжди. Передбачення. Психокінез. У них, у тієї братії, свій клопіт. Але, скажімо, ти отримав шанс дослідити справді класичний зразок… певної патології, ідеальний механізм…

Якось уночі Спектро запитав:

— Він так само надихав би тебе, навіть якби не був піддослідним Ласло Джемфа?

— Навіть не сумнівайся.

— Гмм.

Уявіть собі ракету, наближення якої чуєш після вибуху. Реверсування! Акуратно вирізаний шматочок часу… кілька футів кіноплівки, прокручені навспак… вибух ракети, що впала швидше за звук, — і звідти вже проростає гуркіт її падіння, наздоганяє те, що вже стало смертю й полум’ям… примара у небі…

Павлова приваблювали «поняття протиставлення». Припустімо, в нас десь у корі головного мозку існує кластер клітин. Вони допомагають відрізняти насолоду від болю, світло від темряви, панування від підпорядкування… Але якщо у певний спосіб — прирікаючи їх на голод, травмуючи, шокуючи, каструючи, зіштовхнувши їх в одну з перехідних фаз, за межі їхніх безсонних «я», за межі фази порівняльної й парадоксальної, — ви підірвете це розуміння протилежностей, — ось вам пацієнт-параноїк, якому належить бути паном, а він вважає себе рабом… якого мали б любити, а його мордує байдужість світу, і «я наважуся припустити, — пише Павлов до Жане, — щось оця ультрапарадоксальна фаза і є основою для послаблення у наших пацієнтів поняття протиставлення». У наших схиблених, наших параноїків, маніяків, шизоїдів, морально недорозвинених…

Спектро трусить головою:

— У тебе реакція передує подразникові.

— Аж ніяк. Ти сам поміркуй