Читати книгу - "Веселка тяжіння, Томас Пінчон"

— він там за кілька днів відчуває, що вони летять. Це ж рефлекс. Рефлекс на те, що витає в повітрі вже тепер. Ми порівнюємо занадто грубо й не вловлюємо — а Слотроп уловлює.

— Це вже відгонить екстрасенсорикою.

— А можна сказати й так: «сенсорний сигнал, якого ми не помічаємо». Він здавна існує, ми могли б це помітити, тільки ж ніхто не дивиться. У наших дослідах часто… Здається, М. К. Петрова[71] помітила першою…. жінка у гру включилася дуже рано, власне… сам факт того, що собаку привели до лабораторії — особливо в нашій дослідницькій роботі з неврозами… перший же погляд на випробувальний стенд, на лаборанта, випадкова тінь, доторк протягу, певні сигнали, яких ми, можливо, ніколи не розпізнаємо — цього достатньо, аби увігнати собаку в перехідний стан.

— Отже, Слотроп. Нехай так. У місті сама вже атмосфера — припустімо, будемо вважати, що сама війна — це лабораторія? розумієш, коли падає V-2, спершу вибух, а тоді гуркіт падіння… тобто зворотний з подразником порядок… отже, він може повернути за якийсь ріг, вийти на якусь вулицю і невідомо, з якої причини, раптом відчути…

Западає мовчання, виліплене озвученими мріями, криками болю жертв ракетних бомбардувань за дверима, дітей Повелителя Ночі, голоси зависають у застійному повітрі медичного відділення. Вони моляться своєму Господові: рано чи пізно абреакція кожному, у всьому цьому замороженому і зруйнованому місті…

…і, як уже бувало, знову підлога — велетенський ліфт, зненацька підносить тебе до стелі, і знову програє те саме, а стіни спухають назовні, цегла й вапно — як злива, твій раптовий параліч і смерть приходять оповити, ошелешити, нічого не знаю дядечку я певно відключився а коли отямився її вже немає і все довкола палає голова повна диму… і бачиш власну кров, вона б’є фонтаном з обвислого шматка артерії, поперек половини ліжка засипаний снігом шифер, поцілунок у кінотеатрі урвався, тебе пришпилили, дві години болю витріщався на зім’яту пачку від сигарет, чув, як вони волають у рядах праворуч і ліворуч, але не міг ворухнутися… раптове світло сповнює кімнату, моторошна тиша, яскравіша за будь-який ранок крізь ковдри, перетворені на марлю, і взагалі жодних тіней, лише невимовний двогодинний світанок… і…

…цей трансмаргінальний стрибок, ця капітуляція. Де протилежні ідеї злилися і позбулися протилежності. (І справді, чи на ракетний вибух налаштовується Слотроп, чи саме на цю деполяризацію, невротичне «збентеження», що заповнює палати цього вечора?) Скільки ще разів, поки воно не змиється, оце виливання ітерацій, переживання вибуху, вони бояться випустити з рук, адже випустити — це вже остаточно звідки мені знати докторе чи я взагалі повернуся? а відповідь повірте нам така безглузда після ракети, лукавство — повірити вам? — і обидва це розуміють… Спектро почувається шахраєм, але продовжує… лише тому, що біль залишається реальним…

А ті, хто врешті-решт випускає з рук: з кожного катарсису народжуються нові діти, ніякого болю, ніякого «его» на одне биття Між… табличка стерта, от-от почнуться нові письмена, рука та крейда напоготові у зимових сутінках над цими бідолашними людськими палімпсестами, які тремтять під казенними ковдрами, захлинаються сльозами і шмарклями горя настільки реального, вихопленого з таких глибин, що воно вражає, вже здається не лишень їхнім особистим…

Як їх жадає Пойнтсмен, цих гарненьких діток. Його зашмульгана білизна от-от, без жартів, лусне від потреби використати їхню невинність, накреслити на них власні нові слова, свої брунатні реальнополітичні сили, якась психічна простата вічно ниє від обіцяного кохання, ох, досі лиш натяки… як спокусливо лежать вони рядочком на залізних ліжках, на незайманих простирадлах, ляльки, такі нехитро еротичні…

Центральний автовокзал Святої Вероніки, їх перехрестя (щойно прибули на цей ерзац-паркет, жуйка перетворилася на вугільну чорноту, патьоки нічної блювотини, блідо-жовті, чисті, як соки богів, сміттєві газети чи агітлистівки, яких ніхто не читає, засохлі шмарклі, чорна сажа, яку мляво затягує всередину, щойно відчинять двері…).

Чекаєш у подібних місцях до ранку, синхронізувавшись із вибіленим інтер’єром, а розклад Прибуття вже надійно у пам’яті, у порожнечі серця. Звідки оці дітки тікали, адже в місті їх нема кому зустріти. Вражає їхня ніжність. Так до пуття і не збагнув, чи бачать вони твою порожнечу. Вони ще не бажають дивитися тобі у вічі, їхні худенькі ніжки повсякчас у русі, трикотажні панчішки сповзають (все еластичне поглинула війна), але ж як спокусливо: каблучок невпинно копає полотняні торби, задрипані саквояжі під дерев’яною лавицею. Репродуктор під стелею повідомляє про прибуття й відбуття автобусів англійською, а відтак іншими мовами, мовами вигнанців. Сьогоднішня дитинка їхала довго, не виспалася. Очі червоні, сукенка зім’ялася. Її пальтечко замість подушки. Відчуваєш її втому, неймовірні обшири заспаних просторів у неї за спиною, і ти на мить справді безкорисливий, безстатевий… лише думаєш, як дати їй притулок, і ти — Допомога Подорожньому.

Позад тебе довгі, завдовжки в ніч, черги чоловіків у мундирах повільно відсуваються, штурхаючи дорогою рюкзаки для самоволки, переважно мовчки, до виходу, пофарбованого в бежевий колір, але краї зашмульгані до брунатного параболами прощальних помахів покоління рук. Двері відчиняються лише зрідка, впускають холодне повітря, висмоктують купку людей і знову зачиняються. Водій а чи писар стоїть біля дверей, перевіряє квитки, перепустки, посвідки про звільнення. Люди один за одним проходять у цей безмежно чорний прямокутник ночі й зникають. Вони щезли, забрані війною, хтось за спиною вже показує квиток. Зовні ревуть двигуни: не транспорт, скоріше якийсь стаціонарний агрегат, наднизькі частоти землетрусу змішуються з холодом — таким чином натякають, що назовні, після яскравого світла всередині, твоя сліпота стане несподіваним поривом вітру в лице… Солдати, моряки, морські піхотинці, пілоти. Один по одному зникають. Курці, можливо, затримаються на мить довше, слабкий вогник накреслить помаранчеву дугу, раз, двічі — бувайте. А ти сидиш у пів оберта, спостерігаєш усе це, а твоя замурзана сонна красунечка починає скиглити, і все намарне — ну як твоїй хіті вписатися в ту саму білу рамку нескінченного вибуття? Тисяча дітей цього дня ступають за ті двері, і хіба зрідка вночі ввійде бодай один — додому, до твоєї пружинної, залитої спермою койки, вітер над газгольдером, затхлий сморід плісняви на вологій кавовій гущі, котяче лайно, бліді светри з кишеньками, скинуті в купи якимось випадковим рухом, викидати чи обіймати. Ця безсловесна тріскотлива черга… відходять тисячі… лише якась заблукала потворна частка довільно тече проти головного потоку…

І все ж, попри диявольські муки, Пойнтсмен наразі роздобуде лише восьминога — так, гігантського морського диявола, наче з фільму жахів, на ймення Григорій: сірого, слизького, невгамовного, він спроквола здригається у саморобному загоні