Читати книгу - "Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз"

А може, в Мілі він знаходив своєрідну компенсацію — в її покірності і слухняності, яких він так і не дочекався, живучи близько десяти років у шлюбному житті з Альбіною. Адже саме ці риси ніколи не панували ні в її душі, ні в її серці.

Міла Бездух, або, як писалася в службовій анкеті, — Людмила Вікторівна Бездух й справді начебто відповідала своєму прізвищу. Невже в неї такі були мама, бабуся? А втім це прізвище у неї пішло по дідо-батьковій лінії, піймав себе на відсутності логіки колишній адвокат Миронович.

«Дірол без цукру», «Кіндер-сюрприз», — повторював про себе він. — Яка протилежність Альбіні. Яка покірність, яка слухняність і така ж вченість, як і в професора-гуманітарія — Альбіни Ластовецької-Миронович».

Йому чомусь подумалося, чи може хтось зі студентів Альбіни Ерастівни на мить уявити, що ця статечна, поважна, худорлява, завжди строга, інтелектуального вигляду жінка-професор, у великих окулярах, під якими ховалися такі великі сірі короткозорі очі, вночі стає своєю протилежністю, залишає разом з одягом свою статечність, свою строгість, свою інтелігентність, свою консервативність і, оголена, стає дикою, ні в чому не стриманою язичницею, гени якої кличуть до простору, до безмежжя, до шалених втіх.

Перші пізнавальні дні з цією жінкою Вітольд запасався подушкою, аби в двокімнатній «хрущовці» сусіди не подумали, що Миронович час від часу безжалісно лупцює молоду викладачку університету, свою дружину. Вже потім, коли став «новим українцем», купив престижну квартиру на Липках, у Києві, і збудував заміську дачу в Кончі-Заспі, на березі Дніпра, поміж бронзово-зеленого гаю, для сексуальних утіх Альбіну вивозив за місто.

— Поїдемо на природу, — коротко казав він, і Альбіна Ерастівна з півслова розуміла його. Вживала дезодорант, який обіцяв «ніколи не зрадити» її зі своїми приємними і для нього пахощами, його улюблені парфуми, привезені з «міста кохання», й іншу сексуальну атрибутику, куплену нею в секс-шопі.

Строга Альбіна Ерастівна на природі перевтілювалася і, як йому ввижалося, справді по-язичницьки віддавалася любовним іграм. У такі хвилини Вітольд почував себе на вершині столітніх сосен. Тільки за ці крики, зойки і плачі у передранковій тиші він би не поміняв її ні на кого в світі. Він кохав її і ловив себе на тому, що кохав тільки за це — за її неповторність у ліжку. По-справжньому любив тільки вночі. Вдень переважно ненавидів. Ненавидів за її парадоксальність, суперечливість — вона була незвичайною чистьохою щодо свого туалету і тіла. Пахла молоком з-під корови і поліськими суницями (так їй говорив Вітольд) навіть тоді, коли обливалася десятим потом, лягала йому на груди, на плече чи поруч з ним, на подушку. Але жила дикою нечупарою на кухні, в його і своїй кімнатах. Вона й в цих закутках також проносилася як цунамі. Після служниці Марусі, коли в прибраних кімнатах ставало так чисто, як у хірургічному відділенні перед операцією, а в кухні, — як у зразковій аптеці, після її приходу з університетських лекцій дім нагадував перші дні після створення планети Земля. У домі господарював сам сатана по імені Хаос і його вже побороти не міг ніхто — ні Бог, ні служниця Маруся, ні сам Вітольд Миронович.

А ще вона не терпіла зауважень. Найменше зауваження на її адресу викликало в її душі таку бурю, мов нічні любовні оргії, або «плачі Ярославни», нагадували психічну атаку гітлерівських штурмовиків, підігрітих німецьким шнапсом упереміш з баварським чорним пивом.

У такі хвилини Вітольд, як він сам казав, ставав довгожителем і вискакував на свіже повітря, аби не чути того вереску і ґвалту, і молитов, і звернень до Всевишнього. Він тільки дякував Богові і просив його напоумити її, глянувши на світ, створений Творцем, очима мудреця-філософа — дрібні зауваження на її адресу не варті такого божевілля, яке вчиняла вона, обзиваючи його то шолудивим котом, то облізлим собакою. Залежно від ступеня ненависті до нього у той критично-сварливий момент.

— Ти куди? — кричала вона і в повітря злітали тарілки виробництва Баранівського порцелянового заводу, з яких півтора століття тому їли бельгійські порцеляново-фаянсові заводчики, для яких кожна така тарілка з репродукціями Тиціана і Ель-Греко була на вагу золота. Тепер вони ставали невагомі і розліталися вусебіч, розбиваючись об мозаїчний тротуар, викладений іспанською плиткою. Вівчарка кавказької породи Барс забивалась в найвіддаленіший куток своєї будки, а московська сторожова Бейжа — завивала до неба так, ніби в Росії оголосили Третю Чеченську війну проти Шаміля Басаева і несподівано воскреслого бойового командира Хатабича.

Маринович витягував з нагрудної кишеньки вічно зім’яту цигарку, запалював її і біг з нею до соснового лісу, залишаючи за собою димовий заслін. Він боявся, щоб літаюча тарілка раптом не вдарила йому в скроню чи в руку і цигарка не випала з рук на сухі соснові голки. І його зелений гайок раптово так само, як Альбіна Ерастівна, не спалахнув, не породив іскру і не загорівся на всю Конча-Заспу.

— Кину, свідок Господь Бог і перехожі рибалки, кину, — говорив сам до себе Вітольд і присягався іменем й прахом свого батька Володимира Серафімовича, який поліг у сибірських снігах ще за радянської влади невідомо за що.

Коли сімейна буря стихала над лісом і Дніпром, Миронович через чорний хід заповзав у гараж, викочував правим плечем автомобіль на дорогу і тільки там заводив й на холодному двигуні вилітав на автостраду Обухів-Київ. Після таких сімейних сцен він у черговий раз давав собі слово одружитися на секретарці Мілі, хай це навіть відіб’ється на його стосунках поміж «нових українців» і стрімкій державній кар’єрі.

У такі дні працездатність Вітольда Мироновича перевищувала стовідсотковий рівень. А нічний його час прикрашала секретарка Міла, яку тепер усі чиновники секретаріату позаочі вперто називали тільки «Кіндер-сюрприз Мироновича». Він же охрестив її на свій лад і все мріяв про той день, коли вона практично оволодіє «сексуальними уроками професора Альбіни Ерастівни Ластовецької» і стане другом його життя номер два. Та «Кіндер-сюрприз» ніяких сексуальних сюрпризів не викидала і нагадувала йому слухняного солдата німецького вермахту, який тільки виконував накази, і далі рамок цих наказів ні за яку ціну не виходив. Безініціативна і до дурості правильна, секретарка Міла не випускала попереду свого розуму ніяких емоцій і не втрачала ні тверезості, ні дисципліни, навіть у ті священні хвилини (так це називав Миронович), коли можна було відпустити вудила і кобилці піти ускач.

Він кляв себе, кляв свою