Читати книгу - "Не чужі, Аріна Вільде"

Глава 12

Я перестрибую через сходинку, забуваючи про все на світі. Насамперед залітаю в душ, тому що морська солона вода висохла й тепер неприємно стягує шкіру. Кілька хвилин — і я вже обтираю тіло м’яким рушником, підсушую феном волосся, проклинаючи його густоту, а потім відчиняю стулки шафи й застигаю.

Футболка та спортивні штани безперечно не годяться. Я заламую руки, ковзаючи поглядом по вішалках та полицях. Мені терміново потрібен стиліст. У цю ж хвилину.

Але часу на роздуми немає. Я виймаю з надр шафи пакети з дорогого бутика. Юля купила мені ці речі, але я так жодного разу їх і не одягла. Навіть бирки не зняла. І, здається, жодного разу не приміряла. Тому що цей одяг зовсім не в моєму стилі. Він пасуватиме ляльці з журналу мод, але ніяк не мені, дівчині, яка майже все життя прожила в селі й до школи в сусідньому селищі кожного ранку добиралася автобусом.

Я проводжу пальцями по м’якій кофтинці білого кольору. Виймаю з фірмового пакета вузькі джинси. У цьому одязі мені незвично. Занадто витончено, чи що. Таке в стилі Юлі, але точно не в моєму. Я підходжу до дзеркала. Нічого так. Я схожа на повітряну хмарку. Струнка, фігуриста. Тільки груди малі.

Висуваю шухляду в комоді й знаходжу бюстгальтер із пуш-апом.

От тепер набагато краще.

Взуваю домашні капці, роблю кілька глибоких вдихів і виходжу зі своєї кімнати. Сходами спускаюся тихо, прислухаюся до голосів, які долинають з їдальні.

Руки тремтять, я нервую, але бажання хоч трохи помилуватися Давидом, побалакати з ним, сильніше за мою ніяковість.

Я штовхаю двері й опиняюся в їдальні. Усі різко замовкають, скануючи мене поглядами. Я помічаю, як тато з Юлею здивовано перезираються. Не потрібно вміти думки читати, щоб дізнатися, про що вони думають. Адже я нормально одягнулася. Вірніше: належно родині Смоленських! Хоча частиною родини я себе жодного разу не відчувала.

— Антоніна заварила для тебе чай із малиною, сідай, Лєр. Я викликала нашого сімейного лікаря про всяк випадок, він приїде години за дві й огляне тебе, — каже моя мачуха.

Повинна віддати їй належне, вона завжди ставилася до мене тепло. Навіть коли в мене часом траплялися істерики чи сварки з батьком, вона тримала нейтралітет і жодного разу ні в чому не дорікала мені. Насварити за непристойний вигляд — так, могла, але вказувати мені на своє місце — ніколи.

— Не потрібно було, я добре почуваюся, тільки руками досі немов мурашки бігають, — стискаю й розтискаю онімілі пальці, які ще погано слухаються.

Я потайки кидаю погляд на Давида. Він явно не радий бути тут і розмови його не ваблять. Серед усієї цієї помпезності він у своїй м’ятій майці виглядає безглуздо. Так само як і я зазвичай.

— Давид детально розповів нам про те, що сталося, — починає батько, свердлячи мене поглядом, але спалахів гніву я за ним не помічаю. Я б крізь землю від сорому провалилася, якби він почав відчитувати мене прямо перед Давидом. — Сподіваюся, тобі не потрібно пояснювати, наскільки нерозумно ти вчинила? — бурчить він.

— Ні, тату, я й так усе розумію й не заперечую своєї провини. Добре, що Давид опинився поряд, навіть подумати страшно, що могло б…

Я замовкаю, насилу ковтаю клубок у горлі. Так нерозумно померти дійсно страшно. Але хто знав, що таке може статися?

— Радий, що Лєра не постраждала, але мені вже час, — Давид стискає губи в щільну лінію, усім своїм виглядом показуючи, що залишатися в нашій компанії він не має бажання.

— Може, все ж залишишся, приймеш душ, у батька напевно знайдеться одяг, який він ще не встиг одягнути, адже ти зовсім роздягнений, — спохопилася я, з благанням дивлячись на чоловіка.

Так хочеться, щоб він ще трохи затримався.

— Дякую, але мені дійсно треба вже їхати, — хитає він головою й підіймається зі свого місця.

— Я проведу гостя, — промовляє батько.

— Всього найкращого, Лєро, і не потрапляй більше в неприємності. Радий був знайомству, Юліє, — легко усміхається він і йде.

Я дивлюся йому в спину, поки він із батьком не зникає з поля зору. Тяжко зітхаю й повертаюся до свого чаю.

— Юль, пам’ятаєш, ти казала, що в тебе є контакти хорошого колориста? — підіймаю погляд на дружину батька, вона ж здивовано скидає брови. — Даси мені? Я вирішила привести волосся до ладу, щось воно зовсім жахливо виглядає.

Насправді я раптом чітко розумію, що якщо доля зіштовхує нас із Давидом чолами раз за разом, то наступна наша зустріч не за горами. Тому мені потрібно перевтілитися, стати більш жіночною, залишивши свої бунтарські підліткові замашки.

— Хто ти й що зробила з нашою Лєрою? — зображуючи переляк, питає Юля. А потім звертається до батька, який саме повернувся:

— Уявляєш, Лєра вирішила позбутися цих жахливих зелених пасм у волоссі й попросила відвести її до мого колориста.

— Закохалася, чи що? — з усмішкою питає батько, сідаючи на своє місце за столом.

— Що? Ні, звісно, — різко заперечую я, а сама відчуваю, як спалахують мої щоки.

Батько і Юля, здається, не вірять. Вичікувально дивляться на мене, але подробиць їм не бачити.

— Ну, просто я сьогодні ніби як ледве не потонула, це прочистило мені трохи мізки, перевернуло погляди на сто вісімдесят градусів. Тому я вирішила, що потрібно змінюватися. А ще я збираюся відправити одну зі своїх картин на виставку в Берлін. Там буде багато важливих людей, потрібно мати відповідний вигляд.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍